Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим і Аліна наближались до Цитаделі повільними, виваженими кроками. Перед ними розкинувся краєвид — знайомий Аліні з її минулого, ще до того, як вона стала Рейдером. Десять її людей ішли позаду — мовчазні, напружені, їхні очі пильно стежили за кожним рухом довкола. Група рухалась обережно, відчуваючи ворожість цього місця — тут вони були чужими, і повітря гуділо від загрози.

Масивні ворота Цитаделі виросли перед ними, коли з укриттів вислизнули Стражі. Їхня зброя миттєво націлилась на Максима й Рейдерів — холодні погляди ковзнули по групі, стволи автоматів ледь здригнулись, фіксуючи цілі. Напруга стиснула повітря, як перед ударом блискавки.

— Що, чорт забирай, тут роблять Рейдери? — різко вигукнув один зі Стражів, його приціл зупинився на Аліні. Її люди напружились, пальці стиснули зброю, готові до бою.

Максим ступив уперед, його рух був швидким, але спокійним — він тримав ситуацію в руках.

— Спокійно, — сказав він, голос твердий, як камінь. — Це наказ Кольта.

Високий Страж із грубими рисами обличчя примружився, його погляд просвердлив Максима.

— Наказ Кольта? Ти нас за дурнів тримаєш? — Він стиснув автомат міцніше, ствол тепер дивився прямо в груди Максима.

Максим діяв миттєво. Перш ніж Страж встиг натиснути на спуск, він вибив зброю з його рук — автомат глухо гримнув об землю. У наступну мить Максим схопив бійця за куртку й різко притягнув до себе, його очі горіли холодною впевненістю.

— Не віриш? Зв’яжися з Кольтом чи Германом і перевір, — прогарчав він, його голос був низьким, загрозливим, але контрольованим. Стражі навколо здригнулись, відчувши вагу його слів.

Страж скривився, лють спалахнула в його очах, але тінь сумніву промайнула повз. Максим не блефував — це було видно в кожному його русі. Він відпустив куртку, легенько штовхнувши бійця назад, і кивнув.

— Ну? Давай, — кинув він, не відводячи погляду.

Страж відступив, його рука нервово сягнула до рації. Пальці пробігли по кнопках, голос був різким:

— База, це вхідний пост. Сталкер із Рейдерами. Каже, наказ Кольта. Підтвердьте.

Відповідь тріснула в ефірі майже одразу:

— Підтверджую. Наказ Кольта. Пропустіть.

Стражі переглянулись, невдоволення скривило їхні обличчя, але зброя неохоче опустилась. Старший боєць буркнув:

— Пропустіть. Але якщо щось піде не так, Сталкере, я тебе першим пристрелю.

Максим усміхнувся — тонка, холодна усмішка, що не доходила до очей. Він обернувся до Аліни й її людей:

— Ходімо.

Аліна кивнула, її погляд був спокійним, але пильним. Група рушила вперед, ворота Цитаделі розчинили шлях, але кожен відчував — це лише початок. Попереду чекали переговори, що могли змінити все — не лише для них, а й для тих, хто виживав у Пустці.

Площа Цитаделі зустріла їх гудінням голосів і настороженими поглядами. Мешканці — дорослі й діти — стежили за чужинцями з сумішшю страху й осуду. Дорослі перешіптувались, відводячи очі, але їхнє невдоволення висіло в повітрі, густе й відчутне. Діти ховались за батьками, їхні погляди — налякані, широко розплющені — чіплялись за Рейдерів, ніби ті були звірами, що прорвались крізь стіни.

Максим відчував це на шкірі — кожен погляд був як укол, кожен шепіт — як звинувачення. За Рейдерів, за його вибір привести їх сюди, за все, що він ніс із собою. Але після бурі він навчився стояти під таким тиском — його плечі залишались прямими, крок — впевненим. Він кинув короткий погляд на Аліну. Її обличчя було незворушним, але в очах мелькнула тінь — чи то спогад про минуле, чи розуміння того, що їх чекає.

Вони йшли далі, і Цитадель розкривалась перед ними — масивна, грізна, але з присмаком надії. Максим знав: тут вирішиться більше, ніж просто його доля.

Аліна йшла поруч, її голова була високо піднята, але Максим бачив, як погляди місцевих пропалюють її наскрізь. Вона не показувала цього — її обличчя залишалось непроникним, — але напруга в плечах видавала, що кожен осудливий шепіт зачіпає її глибше, ніж вона визнає. Її люди тримались так само — стиснуті щелепи, руки біля зброї, очі пильно стежили за натовпом. Вони звикли до ворожості, але тут, у серці Цитаделі, вона відчувалась гостріше.

Проходячи повз торговців і місцевих Сталкерів, Максим помічав, як люди відвертаються, щойно бачать Аліну. Для них вона й її Рейдери були живим втіленням загрози — хижаками, що вдерлись у їхній дім. Жінка біля лавки зі зброєю шепнула щось сусідові, той кинув на групу злий погляд, його рука інстинктивно стиснулась на руків’ї пістолета. Максим відчув, як повітря густіє від напруги, але його крок залишався твердим.

Він кинув короткий погляд на Аліну. Її самовладання було залізним, але втома в кутиках очей видавала, що ця ненависть — не просто шум для неї. Вона несла її, як тягар, до якого звикла, але який ніколи не ставав легшим. Після бурі Максим розумів це краще — він сам відчував подібний тиск у погляді двійника, і знав, як важко тримати голову високо, коли тебе судять за те, ким ти був.

Вони зупинились перед масивними дверима головної будівлі, обплетеними іржавими прутами. Кольт чекав усередині. Максим обернувся до Аліни, його очі шукали її погляд — не як командир, а як той, хто пройшов через бурю й знає, що таке стояти під ударом.