Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Я залишилася стояти біля полиць, вдихаючи запах воску й попелу, а потім швидко відкрила кришку флакона. Зілля правдивої розмови пахло неймовірно приємно, навіть заспокійливо, ніби саме створене для того, щоб приховувати свою справжню суть. Я набрала трохи в рот рідини і обережно сховала флакон у кишеню.

Це повинно спрацювати, — подумала я, намагаючись переконати себе, що все йде за планом.

Магнус повернувся тримаючи в руках маленьку скриньку з темного дерева, прикрашену золотими візерунками. Його усмішка була теплою, майже щирою, але в його очах залишалася якась прихована гра.

— Це для тебе, — сказав він, підходячи ближче.

Я зробила кілька кроків йому назустріч, відчуваючи, як серце гучно стукає в грудях. Кожен крок здавався відлунням цього биття, а простір між нами танув, наче цукор у гарячій воді. Я зупинилася на непристойній відстані, так близько, що відчувала тепло його тіла й запах, що огортав його, мов невидимий шарф.

Цей запах був п’янким і звабливим: ніжний пудровий аромат гортензії з солодкими нотками орхідеї. Він змішувався з легким присмаком таємничості, що витав у цьому приміщенні, — воском, мохом і легким присмаком попелу.

Я підняла руку, торкнулася його грудей, і відчула, як тепло його тіла пробивається крізь тканину піджака. Пальці ковзнули до шиї, ледь торкнувшись шкіри, і я помітила, як Магнус злегка затримав дихання. Його брови піднялися в здивуванні, а на обличчі з’явився вираз, який я могла б назвати збентеженим, якби не знала його краще. Впевнена усмішка швидко замінила цю коротку мить розгубленості.

— Корделія, — промовив він, і його голос був наповнений грайливістю, ніби ми грали в гру, де правила визначає він.

Я нахилилася ближче, не відводячи погляду від його карих очей. У них було щось одночасно захопливе й насторожливе. Глибина цих очей обіцяла таємниці, але я знала, що кожна обіцянка могла виявитися пасткою. Вони здавалися сповненими тріумфу, ніби Магнус уже виграв у грі, яку навіть не починав.

Впевненість його головна зброя, — подумала я. Але цього разу я не дозволю йому використовувати її проти мене.

Усмішка чаклуна стала ширшою, коли він трохи нахилився до мене, скорочуючи і без того мінімальну відстань між нами. Він був упевнений, що контролює ситуацію, і це тільки додавало мені рішучості.

Його губи торкнулися моїх, теплі й м’які, але цей момент здався мені не поцілунком, а випробуванням. Моя рука на його грудях відчула ритм його серця, яке билося впевнено і спокійно.

Я глибше втягнула його в поцілунок, щоб переконатися, що він проковтне зілля. Коли магічна рідина перейшла до нього, я відчула, як чаклун застиг, а потім відсахнувся, торкнувшись губ.

Його очі стали різкими, наче гострий ніж. Напруга наповнила кімнату. Голос Магнуса прорізав тишу, наче грім:

— Що ти тільки що зробила? — різко запитав він, у тоні звучало обурення та роздратування.

Я відступила на півкроку назад, але не відвела погляду, тримаючи його очі в своїй пастці.

— Це було зілля правдивої розмови, — зізналася я спокійно, хоч усередині мене вирували відчуття перемоги та напруги. — І мені потрібна правда, Магнусе.

Його щелепи напружилися, він стиснув кулаки, ніби намагався опиратися. Але це було марно — зілля вже діяло. Його голос зірвався на грубий тон:

— Ти серйозно? — гаркнув він, але я побачила, як перші слова починають вириватися з його вуст, незважаючи на його волю.

— Абсолютно, — відповіла я, зберігаючи холоднокровність. — А тепер почнемо. Мені потрібен рецепт протиотрути.

Тіло чаклуна напружилося, очі блиснули люттю, але слова все одно зірвалися з його губ, і я зрозуміла, що контроль над ситуацією тепер у моїх руках.

— Дрібка лавандового пилку, порошок із кореня валеріани… — вимовив він різко, ніби ці слова обпалювали йому горло.

Я знайшла на столі ручку й почала швидко записувати прямо на долоні. Мої пальці тремтіли, але я не дозволила собі зупинитися.

Магнус нервово смикнув плечем, ніби намагаючись утримати себе від подальших зізнань. Він то сідав, то вставав, ходив колами, а його рухи ставали все більш рвучкими.

— Чому ти це зробив із місіс Найтвілл і Офелією? — запитала я.

Він смикнувся, наче щось стримував, але магія зілля взяла гору.

— Офелія підслухала, як я розповідав своєму знайомому про магічну річ, яка може занурити увесь Ральтен у сон, — випалив він швидко, немов від цього залежало його життя. — Насправді це була лише розмова, вихваляння. Для чого мені це? Я люблю Ральтен. Але з допомогою квітки я б міг очистити це місце від непотрібу.

Його раптовий сміх розірвав тишу, грубий, жорсткий, ніби хтось вивернув на мене відро крижаної води. Я не впізнавала цього Магнуса.

— Офелія пригрозила, що розкаже Верховним. Але не встигла — і сама опинилася під дією тієї магії. Тебе я планував залишити, — додав він із нотками глузування, і я відчула, як кров закипає в жилах.

— Де ти дістав цю квітку? — я не відступала, наполегливо вдивляючись у його обличчя.

— Отримав її в обмін, — відповів він, стискаючи кулаки, але не міг зупинитися.