Читати книгу - "Риль. Любов дракона"

— Подобається? — напруженим голосом питають поруч. Руку їй Ласті так і не віддав.

— Когось вона мені нагадує, — задумливо говорить Риль пошепки. Служитель ще не закінчив вітальну промову. Правда, вона більше нагадує маніфест дружби народів, аніж привітання молодих, але дракони ввічливо слухають служителя. У Творця вони, звичайно, вірять, але все ж небо їх рідний дім. Саме його молять про поблажливість, просять попутного вітру, йому кидають обіцянки і клятви. Небо ближче, зрозуміліше і рідніше, ніж невідомий Творець. Простірники, що мають справу з порталами, більш звикли довіряти себе в руки Творця. Адже перехід між світами — немов маленька смерть, і лише одному йому відомо, чи залишиться вона такою або відведе за межу. Тому і сподіваються маги на милість Творця, йдучи в чужий світ.

— Я — не змія, — образився Ласті, продовжуючи тримати її за руку, — і очі в мене не червоні.

— Справді? — Риль підняла брови вгору, — а коли злишся, дуже навіть червоні.

— А в тебе вони чорніють, і знаєш, люба, останнім часом в них теж спалахують червоні вогники.

— Луска ще не відростає? — запитала Риль пошепки.

— Поки ще ні, — Ласті нахилився майже до самого вуха дівчини, — хоча, зізнатися, в бойовому костюмі асхалута ти виглядала приголомшливо, — дракон провів язиком уздовж вушної раковини, потім злегка прикусив мочку.

— Припини, — прошипіла Риль, відчуваючи, як фарба заливає її щоки.

— Сьогодні нам все можна, — видихнув Ласті, однією рукою забираючись під хутряну накидку і проводячи пальцями уздовж хребта, — кохана. Я люблю тебе більше за життя.

Ні, гордість намагалася ще нагадати господарці про обіцяний скандал, але була відправлена геть серцем, що твердо стало на захист свого щастя.

Силует чоловіка, що стояв біля вікна, ледь виділявся в сірих досвітніх сутінках. Ласті в задумі дивився на океан. Його гострі очі вже розрізняли бузковий край неба. Скоро світанок, світанок нового, справді нового дня. Скільки всього сталося за останній час!

На ліжку завозилася, перевернувшись на інший бік, дівчина. Дракон кинув тривожний погляд на Риль, але ні, не прокинулася, лише посміхнулася і солодко засопіла. Незвична ніжність наповнила його серце. Тихенько, щоб не розбудити сплячу, він присів на краєчок ліжка, обережно провів рукою по волоссю. Захотілося знову стиснути тендітне тіло в обіймах, почути солодкий стогін, зірвати хмільний поцілунок з піддатливих губ, але Ласті стримався. Його дружина і так втомилася за вчорашній день, та й заснути він їй дозволив лише недавно. Як же це чудово — розуміти один одного без слів, відчувати чужі бажання і знати, що ти коханий і бажаний. Злиття, нарешті, стало повним.

Замість епілога

Дракон розлюченою фурією метався по кімнаті. Жертвами його гніву вже стали два стільці, по ним гарненько потопталися і не один раз. Скляний столик, що до цього скромно стояв біля вікна, тепер блищав уламками на підлозі, і навіть велика ваза часів першого малого виходу не уникла сумної долі бути рознесеною на маленькі шматочки.

Хрясь! Кулак закарбувався в поверхню столу. Бумс! Поруч опускається другий. Дракон обводить лютим поглядом людей біля стіни.

— Як ви могли повернутися без неї? — в його гарчанні важко було розібрати слова, але ті, кому воно адресувалося, зрозуміли все. Це питання звучало вже не в перший раз, і не в перший раз Заран намагався пояснити, що трапилося.

— Ми… — почав він знову, але затнувся, зустрівшись поглядом зі скаженим полум'ям в очах дракона.

— Ти! — рикнув Ласті. Голова асхалутів з тугою проводив поглядом останню чашку, яка закінчила своє життя від зіткнення зі стіною. Ласті вечеряв, коли вони повернулися з сумною звісткою. І тепер весь столовий сервіз валявся на підлозі, перетворюючись в дрібне кришиво під чобітьми дракона, що метався по кімнаті. Але божевілля було виправданим. Тут кожен зійшов би з розуму, якби ніжно кохана дружина пропала через три тижні після весілля.

— Биття посуду її не поверне, братику, — Кестірон, сидячи в кріслі, недбало скинув уламок нещодавно розбитої чашки з бильця. — Може, все-таки вислухаєш Зарана?

— Його жалюгідні виправдання теж, — відповів той, але полум'я в очах трохи стихло. Заран вважав це добрим знаком. Він єдиний з усіх ризикнув вимовити пару слів. «Ми, я, мені шкода» — мало, звичайно, але інші не ризикнули навіть погляд від підлоги відірвати, відчуваючи себе вкрай незатишно під люто полум'яніючим поглядом дракона.

Тарк в черговий раз поправив сповзаючого вниз грона. Пташеня висіло у нього під пахвою, щільно притиснуте до боку. Вигляд у бідолахи був жалюгідний. Ніжний пух злипнувся від спеки, і між бурульками світилась гола пупирчата шкіра. Очі помутніли, в них застигло здивування, змішане з жахом і повним нерозумінням. Пташеня ще намагалося тримати голову прямо, але останнім часом та норовила звіситись вниз. Нарешті він здався і обм'як, остаточно ставши схожим на дохлу, погано ощипану курку.

Відтоді, як невідома безкрила істота висмикнула його з гнізда, сталося багато всього, і це все злилося в одну суцільну какофонію звуків і мельтешіння незрозумілих образів.

Спочатку пташеня навіть злегка зраділо новому другові, потягнулося до нього, вловивши тепло любові, що йде від безкрилого, але потім… потім все різко стало погано. До гнізд прийшов ворог — давній, нещадний, небезпечний. Його запах змусив пташеня затремтіти від страху і тісніше притулитися до нового друга в пошуках захисту. Той заспокійливо гладив по спині, щось шепотів, але спокій був помилковим. І пташеняті ставало все страшніше і страшніше. Поруч металися в небі дорослі, намагаючись прогнати ворога.

Нарешті все стихло. Загроза минула, і пташеня зітхнуло з полегшенням. Але безкрилі чомусь турбувалися все більше і більше. Їх гучні крики, метушливі рухи дратували грона. Він хотів повернутися назад, до спокійної безтурботності свого гнізда. Ось тільки безкрилий тримав міцно. А ще він чомусь потребував маленького пташеня, що ще навіть не оперилося. Грон не знав, звідки в ньому ця впевненість, але вона була. Без нього ця дивна істота помре. Пташеня тихо курликнуло, прощаючись з рідними. Більше він сюди не повернеться. Вибір зроблено.

Зараз у великому і дивному гнізді безкрилих він намагався умовити шию потримати ще трохи голову прямо і не здаватися. По-перше, висіти дзьобом в підлогу не дуже зручно, по-друге, родова пам'ять підказувала йому, що за ворогом треба дивитися в обидва ока, а робити це в положенні дохлого птаха неможливо. Ворогів було два, і нехай