Читати книгу - "Трилогія смерті"

— А хто ж би забув Кларенса, із тими його портфелями та пальтом верблюжим! — сказав я, шкрябаючи черговий автограф.

— Він ще й досі не телефонував, — відрізала Ма.

— Не телефонував? — підвів я голову.

— Та десь о цій-о порі він і дзвонить на той телефон, що через дорогу, аби спитати, чи прибув такий-то, а чи вже поїхав, отакі речі, — пояснила Шарлотта. — Так він виграє час. Лягає спати пізно, бо зазвичай опівночі ходить перед ресторанами.

— Знаю! — я зробив розчерк останнього підпису, аж розпашівши від неприпустимого піднесення. Але я все ще не смів поглянути у вічі своїм новим прихильникам, які усміхалися мені, от ніби я допіру одним скоком добувся в Л.-А. із Галілеї.

Тут задзеленчав телефон по той бік вулиці.

— Оце й телефонує Кларенс! — пояснила Ма.

— Вибачте… — Шарлотта вже й рушила туди.

— Будьте ласкаві, — торкнув я її ліктя. — Стільки років не спілкувався. Зробимо сюрприз? — і дивлюся то на Шарлотту, то на Ма, і знов на Шарлотту. — Добре?

— О так, гаразд, — буркнула Ма.

— То й біжіть! — сказала Шарлотта.

Телефон усе ще дзеленчав. Я підбіг і схопив слухавку.

— Кларенс? — запитав я.

— А це хто? — вигукнув він, умить насторожившись.

Я спробував пояснити більш-менш докладно, але зрештою назвався давньою метафорою: «Схибнутий».

Та Кларенса це аж ніяк не задовольнило.

— А де там Шарлотта чи Ма? Я хворий.

«Хворий? Чи зненацька наляканий, мов Рой?» — подумав я.

— Кларенсе! — звернувся я. — А яка ваша адреса?

— Нащо це вам?!

— Ну, дайте хоч свій номер телефону…

— Нікому не даю! Бо мене пограбують! Мої світлини. Мої скарби!

— Кларенсе, — благав я його. — То ж я учора ввечері був біля «Браун-Дербі».

Мовчанка.

— Кларенсе? — спитав я. — Мені потрібна ваша допомога, щоб ідентифікувати декого.

Я міг би заприсягтися, що почув по телефону, як по-заячому закалатало його серце. Почув навіть, як його очі альбіноса крутяться у своїх орбітах.

— Кларенсе! — благав я. — Будьте ласкаві! Запишіть моє ім’я і номер телефону, — я продиктував йому це й те. — Зателефонуйте чи напишіть на студію. Учора ввечері я бачив, як той чоловік мало не вдарив вас. Чому? Хто ж…

Клац. Гмммм…

Кларенс, хоч би звідки він телефонував, відімкнувся.

Мов сновида, я перейшов вулицю назад.

— Кларенс не приїде сюди.

— Та що це ви? — звинувачувальним тоном сказала Шарлотта. — Він щодня тут буває!

— І що такого ви йому наговорили?! — Шарлоттина мама зиркнула на мене своїм лихішим, лівим, оком.

— Він захворів.

Захворів, як ото Рой, подумав я. І як сам я захворів.

— А чи хто-небудь знає, де він мешкає?

Усі похитали головами.

— Я гадаю, ви могли б податися слідом за ним та й побачити! — Шарлотта замовкла й сама до себе засміялась. — Маю на увазі…

— А я бачила, — втрутилась якась інша жінка, — як він одного разу їхав на Бічвуд. Один із тих дворів-бунґало…

— А прізвище якесь він має?

Ні. Як і вся решта за всі ці роки. Ніякого прізвища.

— Прокляття, — пошепки лайнувся я.

— Якщо вже зайшла мова про прізвища, — Шарлоттина мама подивилася на картку, що я підписав. — То як буде ваше…?

Я назвав їй по літерах.

— У фільмах не спрацює, — пирхнула Ма. — Маєте вибрати собі нове прізвище а чи прізвисько.

— Та звіть мене просто Схибнутим, — сказав я, рушаючи геть від них. — Бувайте! Шарлотто, Ма…

— До побачення, Схибнутий! — попрощалися жінки.

21

Фріц чекав мене на сходах біля офісу Менні Ляйбера.

— Там, усередині, вони ладні тебе з’їсти! — вигукнув він. — Що в тебе не заладилось?!

— Та побалакав із ґарґульями.

— І невже вони знову спустилися з Нотр-Даму? Хутко заходь!

— І для чого б то? Ще годину тому ми з Роєм перебували на Евересті. А тепер він провалився у пекло, а я загруз у Галілеї разом із вами. Може, поясните?

— Ну, ти вмієш прихиляти людей до себе, — сказав Фріц. — Бо хто ж його знає: можливо, у Менні мати померла? А чи його кохана прийняла кілька не тих чи зайвих пігулок? Закреп? Щось із товстою кишкою? Розсуди сам. Роя викинули. Отож ми з тобою шість років клепатимемо комедії Нашої Банди. Та зайди вже!

І ми увійшли до офісу Менні Ляйбера.

Господар кабінету стояв, спостерігаючи за нами своєю потилицею.

Стовбичив він посеред великої та геть білої кімнати: білі стіни, білий килим, білі меблі й величезний білісінький стіл, а на ньому нічого — крім такого ж білого телефону. Якась чиста сніговиця натхнення з руки котрогось снігом засліпленого митця, абсолютно вивершений дизайн укомплектування.

А позаду того письмового стола красувалося велике дзеркало, тож, сидячи за столом і глянувши через плече, господар міг побачити себе за роботою. І лиш одне вікно на всю ту кімнату. Виходило ж воно на задвірковий студійний мур, що височів менше ніж за тридцять футів, і дарувало панорамний вид на цвинтар. Я просто не міг очей відірвати.

Але Менні Ляйбер прокашлявся. Усе ще стоячи спиною до нас, бос запитав:

— Він ушився?

Я спокійно кивнув головою його напруженим плечам.

Менні вловив мій кивок і полегшено видихнув.

— Його ім’я більше ніколи тут не згадуватиметься. Його тут ніколи не було.

Я зачекав, поки Менні обернеться й піде колами довкруж мене, притлумлюючи в собі бурхання пристрасті, аби не вибухнути. Його обличчя було мішаниною сіпань. Його очі відмовлялися рухатись у гармонії з бровами, а чи то брови — з його ротом, а чи голова не хотіла прокручуватися на шиї. Він крокував, маючи геть розбалансований вигляд, от ніби першої-ліпшої миті міг розлетітися на друзки. Тут він завважив, що Фріц Вонґ спостерігає за нами, і став біля нього, немов провокуючи того на лютий вибух.

А мудрий Фріц зробив ту саму річ, котру, як я помітив, він чинив, коли світ надто реально насувався на нього. Він викрутив свій монокль і засунув його до нагрудної кишеньки. Це скидалося на тонкий маневр відвертання від себе надмірної уваги, таке собі витончене ухиляння. Разом із тим своїм моноклем він запхнув до кишеньки й самого Менні.

Менні Ляйбер знову закрокував — і заговорив. Я ледь чутно прошепотів:

— Так — але що ми зробимо з Метеорним Кратером?!

Фріц застережливо сіпнув у моєму напрямі головою: «Заткайся!».

— Отже! — Менні удав, ніби нічого не почув. — Наша наступна проблема, головна наша проблема полягає в тому… що ми не маємо кінцівки до «Христа й Галілеї».

— Тобі це повторити? — з убивчою чемністю запитав мене Фріц.

— Немає кінцівки! — вигукнув я. — А до Біблії ви зазирали?