Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Куди ти?

— А Бог його зна куди! Але ти лишайся тут. Яке пуття буде з того, як ще й тебе викинуть за шкірки? Це ж твоя перша робота. І ти застерігав мене тієї ночі… Тепер я знаю: то була напасть, напад якоїсь хвороби, але звідки? Чому? Я сховаюся десь тут на задвірках, аби ввечері прослизнути й вирятувати моїх дружбанів!

І кинув сповнений туги погляд на зачинені двері, за якими зосталися неприкаяні й дорогі його серцю тварючки.

— Я допоможу тобі, — сказав я.

— Ні. Не треба, щоб тебе зі мною бачили. А то ще подумають, ніби то ти наштовхнув мене на цю витівку.

— Рою! Менні мав такий лютий вигляд, наче вбити тебе хотів! Я покличу свого друга-детектива, Крамлі. Може, він якось допоможе! Ось, на тобі номер його телефону, — і я швидко нашкрябав цифри на якомусь зіжмаканому папірці. — Сховайся. Зателефонуй мені ввечері.

Рой Гольдстром заскочив до свого драндулета фірми «Лорел&Гарді» й погазував на задвірки зі швидкістю десять миль за годину.

— Вітаю! — обізвався хтось недалечко. — Тебе, дурний, Богом проклятий сучий синку!

Я обернувся на голос. Посеред сусідньої доріжки стояв Фріц Вонг.

— Я все кричав на них, тож вони нарешті й настановили тебе, щоб ти переписав отой нікудишній фільмчик, «Бога й Галілею». Менні оце щойно переїхав мене своїм «роллсом». Як заверещить! І викричав на мене оцю твою нову роботку. Отож…

— А є в тому сценарії які монстри? — тремким голосом поцікавився я.

— Тільки Ірод Антипас. Ляйбер хоче тебе побачити.

І потягнув мене до Ляйберового офісу.

— Зачекайте! — попрохав я.

Бо я задивився, через Фріцове плече, на далекий кінець головної студійної алеї і на ту застудійну вулицю, де що божий день, неначе й довіку так буде, збиралася юрба, тичба, де товкся отой звіринець.

— Ідіоте! — мовив мені Фріц. — Куди тебе несе?

— Оце допіру я бачив, як звільнили Роя, — відказав я, не зупиняючись. — А зараз я хочу, щоб його знову взяли на роботу!

— Dummkopf![48] — кинув Фріц, доганяючи мене. — Менні хоче бачити тебе негайно!

— Так, негайно плюс п’ять хвилин.

Опинившись за студійними ворітьми, я глянув через вулицю.

«Чи ж там ти, Кларенсе?» — подумки запитав я.

20

А вони й справді там стовбичили.

Дурні. Намахані. Ідіоти.

Отой натовп кінопоклонників, закоханих у святині студій.

Надто схожі на тих опівнічних волоцюг, що колись, бува, прихоплять і мене потинятися попід стадіоном «Голлівуд-Ліджен», де відбувалися боксерські бої, аби хоч краєчком ока побачити, як по-спринтерськи промайне через юрбу Кері Ґрант, чи як Мей Вест пров’юниться крізь натовп безкостим пернатим удавом, а чи Ґраучо скрадатиметься поруч Джонні Вайсмюллера, котрий тягає за собою Лупе Велеса, мов шкуру леопардову…

Телепні-пришелепки, і я поміж них, усі з великими фотоальбомами, поплямованими руками й невеличкими картками, де щось там нашкрябано. Пентюхи, які вистоювали щасливо, до останнього рубчика промоклі, на прем’єрі «Дам» чи «Фліртової прогулянки», а в той час Депресія тривала й тривала — і це попри Рузвельтові запевнення, що не може ж вона тривати вічно та що знову настануть щасливі деньки.

Горгони, шакали, демони, біси-наркомани, пропащі душі.

Колись-то і я був одним із них.

А тепер ось вони. Моя родина.

Поміж них таки заціліло кілька облич із тих днів, коли я тішився, ховаючись у їхній тіні.

Двадцять літ минуло, Боженьку мій, а Шарлотта зі своєю мамою все ще там вистоюють! Вони поховали Шарлоттиного тата 1930-го року та й укоренилися перед шістьма студіями і десятьма ресторанами. Сплив цілий людський вік, а її Ма все ще тут, дарма що вісімдесят років, така стійка та практична, мов нащадок бурлаків Вітчизняної, а поруч — Шарлотта, тендітна, мов квітонька, у свої п’ятдесят, і такою начебто й завжди була. Обидві ж вони ошуканки. Обидві — кипучки-шипучки за своїми усмішками з носорогослонокості.

Та я видивлявся Кларенса в тому чудернацько-мертвотному похоронному букеті: бо ж Кларенс був найшаленіший з усіх: тягати оті величезні двадцятифунтові портфелі від студії до студії! Червона шкіра для «Парамаунта», чорна — для «РКО», зелена — для «Ворнер-Бразерс».

Кларенс, байдуже, літо чи зима, закушканий в оте своє пальто верблюжої вовни, у кишенях якого були нанизані ручки, блокноти й мініатюрні фотокамери. Тільки в найспекотніпгі дні таки сповзало з нього оте всеогортальне пальто. І тоді Кларенс нагадував черепаху, котра позбулася свого панцера й запанікувала, беззахисна, перед життям.

Я перейшов вулицю та й став перед натовпом.

— Привіт, Шарлотто! — мовив я. — Салют, Ма!

Обидві жінки витріщилися на мене спантеличено.

— Це ж я, — сказав я. — Невже не пригадуєте? Двадцять років тому. Я товкся тут. Космос. Ракети. Час…?

Тут Шарлотта охнула й махнула рукою до рота. І схитнулася наперед, от ніби мала впасти з краю хідника на вулицю.

— Ма! — вигукнула вона. — Та це ж… той самий… Схибнутий!

— Таки Схибнутий, — стиха засміявся я.

Світельце спалахнуло в очах Ма.

— Ой, дива твої, Господи, — вона торкнула рукою мій лікоть. — Бідолашечка ти. І що ж ти тут поробляєш? Досі призбируєш..?

— Та ні, — знехотя сказав я. — Працюю тут.

— Де?

Я кивнув головою через плече.

— Там? — вигукнула, не вірячи, Шарлотта.

— У кімнаті листів? — запитала Ма.

— Ні, — мені запалахкотіли щоки. — Можна сказати… у сценарному цеху.

— Ти в мімеографічних сценаріях?

— Ой, ради Бога, Ма! — на Шарлоттиному обличчі сяйнув здогад. — Ти хочеш сказати, що пишеш, так? Сценарії для фільмів?

Це стало істинним одкровенням. Усі обличчя, які оточували Шарлотту й Ма, загорілися.

— Ой, Боженьку мій! — скрикнула Шарлоттина мама. — Та не може цього бути!

— Але так воно і є, — майже прошепотів я. — Роблю фільм разом із Фріцом Вонґом. «Цезар і Христос».

Запала тривала приголомшлива мовчанка. Потім зашаргали підошви. Заворушилися губи.

— А можна… — обізвався хтось, — нам…

Але договорила за всіх Шарлотта:

— Твій автограф! Будь ласка!

— Та я…

Але всі руки, що були довкола, вже простяглися до мене з авторучками й картками.

Палаючи від сорому, я взяв Шарлоттину картку й писнув своє ім’я. Ма критично зиркнула зизим оком: догори дриґом.

— То й назву картини допиши, над якою працюєш, — сказала Ма. — «Христос і Цезар».

— І ще допиши Схибнутий після свого прізвища! — підказала Шарлотта.

Я дописав: Схибнутий.

Почуваючись абсолютно заплішеним дурнем, я стояв у стічній канаві, а всі ті сумні-загублені-химородні косували на мене, розгадуючи, хто ж я такий.

Аби приховати своє збентеження, я запитав:

— А де Кларенс?

Шарлотта й Ма вражено ахнули.