Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Сумую за тобою, рідний.

© Варвара Любомирова

Прокидаюся рано. На вулиці ще темно. Планів повно, але змусити себе піднятися довго не виходить. Розглядаючи морозні візерунки на шибці, з трепетом воскрешаю в пам'яті події минулого вечора. Попри те, що я ганяла цей самий сценарій перед сном і, здавалося б, добряче виснажила враження, знову активізуються мурашки, у грудях іскрить, а низ живота скручує чуттєвий спазм. Варто лише згадати обличчя Бойкі, його погляд, велике плече, яким він нібито відгороджувався від мене більшу частину нашої розмови за барною стійкою. Я не могла стримати тугу, тіло саме собою несло до нього. Ближче й ближче хотілося, за межі пристойності. Кір же повертав тільки обличчя, раз у раз піднімав вище плече. Я б засмутилася і миттю втекла, якби не погляд... Дивився Бойка, як раніше. Та що там! Ще спекотніше, видаючи скупчену тугу і голод. Згадую зараз - усередині все спалахує і ніби пливе. Хитко, лоскотно і шалено гаряче стає. Не можу існувати, як розумний організм. Адже він сам винен. Саме Кір запалив усередині мене щось таке, що збиває заводські налаштування, блокує роботу мозку і змушує мене палати. 

Але це його "не можна"... Що він надумав? Чому раптом не можна? Чому? Скільки я можу задаватися цим питанням і намагатися щось зрозуміти? Думала, коли побачу Бойку, стане легше. Нічого подібного! Тепер я ще сильніше хочу знову побачити його, обійняти й поцілувати. Кір усього цього теж бажає. Адже я відчуваю! Чарушин каже, що потрібен час. Навіщо і чому? Скільки? Адже я так сумую! Непереборно.

Як обіймав Бойка... Воскрешаючи цю мить, підвисаю, як муха в бурштині. Енергія, що я тоді від нього отримала, могла б підтримувати в мені життя щонайменше до ста років. Бо це чиста електрика. Підриває серце. Заряджає. Змушує його битися. Та які сто років? Не менше тисячі! Але я ж жаднюга. Мало мені тепер... Хочу ще й ще. Нескінченно.

Піддаючись пориву, хапаю з тумбочки телефон, швидко роблю селфі і заходжу в додаток.

Варвара Любомирова: Доброго ранку!

Варвара Любомирова: *фотографія*

Налаштовую себе на те, що відповіді не буде. І все одно страшенно засмучуюся, коли поруч із повідомленнями з'являється знак, що свідчить про прочитання, а олівець з боку співрозмовника так і не активізується. Секунди спливають, і незабаром екран смартфона просто гасне.

Шумно видихаю в темряву. Усередині все ще палає, і водночас грудна клітка ніби стискається. Затискує цей жар і ускладнює вентиляцію легень. В очах виникає печіння. Сідаю, щоб якось упоратися з емоціями та позбутися дискомфорту. Піднімаюся навіть на ноги, але, тільки-но телефон видає характерне "дзень-дзень", кидаюся до апарата. Кілька поспішних рухів, очі знаходять ім'я відправника, зчитують самотній смайл, і грудну клітку піднімає різкий глибокий вдих.

Mr. Бойка: *смайл махає*

Він мені махає! Він зі мною вітається! Він мені відповідає!

І байдуже, що більше нічого не написав і не відреагував на моє фото так, як раніше. Відгук є тільки тому, що Кір не стримався. Було б йому начхати на мене, впевнена, він би просто проігнорував.

Чергове підтвердження взаємності задає настрій на весь день. Раз у раз ловлю себе на тому, що без причини посміхаюся. Добре, що перебуваю практично постійно у своїй кімнаті одна. Працюю, як зазвичай у вихідні - з ранку і до пізнього вечора. Неділя проходить у тому ж режимі.

Починається новий тиждень. Сніг розчищено. Навчальні корпуси наповнюються звичною метушнею. Стримуюся, щоб не надсилати Кіру привітальні повідомлення щодня. І дедалі частіше шкодую, що призначила йому зустріч лише за тиждень. Як же складно дочекатися!

Крім того, присутній страх, що він все-таки не з'явиться. Що я тоді буду робити? За звичкою розраховую отримати якусь підтримку від Чарушина, але він серед тижня несподівано пропадає. Слава Богу, хоч відписується, коли строчу йому повідомлення.

Варвара Любомирова: Привіт! Ти де? Я хвилююся.

Артем *Чара* Чарушин: Привіт. Усе нормально. Думаю, до наступного понеділка буду відсутній. Типу відпочиваю))) А ти як?

Варвара Любомирова: У мене теж усе нормально. Відпочивай)

Артем *Чара* Чарушин: )))

До дня "Х" залишається менше двох діб, коли я все ж здаюся і відправляю Кіру нове селфі. З припискою, звісно ж. Не залишається сил боротися із собою.

Варвара Любомирова: Сумую за тобою, рідний.

Він читає. А далі... Заносить мене в блок.

Крізь мене немов вогняна стріла проходить. Розриваючи плоть і серце, залишає величезну чорну діру. Кілька секунд вдихнути не можу. З очей викочуються сльози. Крізь цю чорну діру йде не просто надія, яка й допомагала мені весь цей час триматися, а й моя душа. Усе життя.

Гордість - те саме безглузде почуття, яке Бойка і намагався в мені реабілітувати в момент розставання - нарешті, піднімає припорошену попелом голову. Цокає язиком і, занурюючи мене в липку рідину сорому, у фарбах описує, який вигляд має моя поведінка.

Дурепа! Яка ж я дурепа!

Напевно, Бойці й справді просто все це набридло. Отримав своє, наситився і втомився від мене. Не дивно! Я така липучка. Ніяк не зрозумію очевидного. Сама його переслідую. Прошу, закликаю, намагаюся воскресити якісь почуття.