Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

По скронях стікає піт, серце стукає майже в ритм танцю, хіба що трішечки швидше.

Ми з дівчатами рухаємося одночасно, і виглядає це добре. Стук великих підборів, наша чітка і налагоджена робота ногами - це щось неймовірне. Як я люблю, коли у нас так все ідеально складається.

Роблю поворот і помічаю фігуру біля дверей. Скайлер.

Мало серцю того, що воно і так мчало галопом, так тепер ще й угору підскакує.

Скайлер стоїть, спершись плечем на одвірок. З двадцяти семи дівчат його погляд прикутий тільки до мене. Я відчуваю його шкірою, уважний, цікавий. Трохи соромлюся. Я ще не танцювала перед ним. Чирлідінг не береться до уваги.

Знову скошую в його бік очі і задихаюся. Ніколи ще на мене так не дивилися. З якимось захмарним захопленням, від якого мурашки біжать і біжать по шкірі. Ледве не збиваюся. Стає ще спекотніше.

Йому подобається те, що він бачить, а отже, у мене добре виходить. Чи це не доказ, що я займаюся не просто тим, що приносить мені насолоду, а тим, до чого лежить моя душа.

Після закінчення репетиції я відразу ж прямую до нього. Точніше не прямую, а підбігаю. Він ловить мене за талію і притискається губами до моїх.

- Не треба, я спітніла, - пручаюсь, але йому начхати.

Широко усміхається.

- Ти неймовірна, - видає комплімент, від якого в мене ще сильніше горять щоки.

- Сподобалося?

– Дуже.

- А я ще так можу, - забувши про те, що дівчата виходять із зали, роблю кілька рухів назад.

Деякі, проходячи повз Скайлера, з цікавістю розглядають його, кидають погляд на мене. Знаю, що на нього важко не задивитись. Весь такий трохи розслаблений, він немовби їх навіть не помічає. Спостерігає за тим, як я роблю перехресний рух ногами, розвертаюсь. Збираюся зупинитися, але він крокує вперед, хапає мене за руку, підштовхуючи зробити оберт, я зі сміхом кружляю, а потім він ловить мене за талію і міцно притискає до себе. Я застигаю, захлинаючись у його розширених зіницях. Тільки за секунду розумію, що вішу в повітрі.

- Так ось чим нам треба займатися вечорами, - хмикає, драконячи мене своїми хитрими очима, - а ми тільки цілуємось і цілуємось.

Я знову сміюсь і міцно обіймаю його за шию.

- Ти вмієш танцювати?

– Ні. Але якщо потрібно тебе просто крутити, а потім притискати до себе, то я швидко навчуся.

– Вже навчився. У тебе чудово вийшло, - хвалю його, а сама надивитися не можу.

Останнім часом він якийсь інший став. Не такий закритий та насторожений. Найчастіше посміхається, жартує. Я закохаюся в нього все сильніше та сильніше. Ми разом майже двадцять чотири на сім, але навіть цього іноді дуже мало.

Буває, він іде в душ, а мені ніби повітря перестає хапати, і я мчу по даху тераси до нього в кімнату.

Якось, коли я зробила так уперше, він вийшов без рушника. Боже, як мені було соромно! Саме мені, не йому. Скайлер засміявся тому, що я ойкнула, глянувши прямо туди, і сховала обличчя в подушку, потім двічі уточнивши чи одягнувся він.

Наступні рази він виходив уже в рушник або одразу в штанах.

Не знаю, що з нами відбувається, але мені здається, ми обоє божеволіємо. Хіба можна ось так провалитися в людину як у прірву і найстрашніше не мати бажання вибратися з неї?

Можна, якщо це Скайлер, відповідаю сама собі.

- Ти чим займався? - Запитую у нього, поки ми сідаємо в машину.

- Накидав дещо за нашої спільною доповіді з історії, купив тобі какао та твої улюблені шоколадні пончики.

- Ммм, - відкриваю яскраво-рожеву картонну коробку і, діставши звідти вуглеводну бомбу, встромляюсь у неї зубами. Як смачно! – Якщо ти мене й надалі так відгодовуватимеш, я стану товстою.

- З такими тренуваннями? – посміхається Скайлер. - Сумніваюсь.

Це так. Місіс Гольтце ганяє нас, як хом'яків у колесі, поки ми не викочуємось із зали напівживими.

- Можна глянути, що ти по доповіді знайшов?

- Звісно, ​​в ноуті. Притуляю останній шматочок до губ Скайлера, і коли він забирає в мене його, витираю руки серветками і тягнуся за ноутбуком.

На робочому столі знаходжу потрібний файл, відкриваю, скролю.

- Та ти ж не накидав, а зробив його повністю, - здивовано пробігаюсь текстом.

- Ти перевір, може, додаси що, - знизує плечима. - Я подумав, тобі після танців тільки доповіддю займатися. Краще ми цей час витратимо на приємніші для нас речі.

От би вже звикнути, а все одно червонію, щоразу з трепетом чекаючи наші нічні поцілунки в ліжку.

- Дякую, - тягнуся і вдячно цілую його в щоку, - я правда страшенно втомилася, зараз би ця доповідь стала покаранням.

Вже не вперше Скайлер робить завдання нас двох, інколи ж і просто мої. Я справді дуже втомлююся у школі, а потім на танцях. У нього менше факультативів, ніж у мене, і іноді йому доводиться чекати на мене урок або два після закінчення його власних занять. У цей час Скайлер або грає в баскетбол із хлопцями, або робить домашнє завдання. Деколи за мене, щоб увечері ми могли сходити в кіно чи просто погуляти.

Робимо це часто. Я намагаюся швидко впоратися з уроками, щоб провести з ним час. Не знаю, звідки в мене таке хворе бажання весь час бути разом. Ймовірно, передчуття якесь або просто я збожеволіла на ньому.

Додому ми приїжджаємо вже затемно. Зараз швидко в душ, щоб змити з себе піт та неприємний запах, а потім до нього… Може подивимося фільм, а може й ні. Насправді все одно, аби в його руках.

- Олівіє, - як грім серед ясного неба осяює хол голос мами.

Різко гальмую. Скайлер підбадьорливо підморгує мені і вирушає нагору.

- Так, мамо, привіт, - втомлено посміхаюся, коли вона виходить до мене з вітальні.

Миттєво напружуюсь. Її злий і незадоволений погляд не обіцяє нічого доброго. Відразу стає дико страшно – раптом вона дізналася про нас зі Скайлером. Серце лещатами стискається, але я обсікаю себе. Ні. Відкидаю цю думку. Якби дізналася, вона б не кликала тільки мене.