Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

- Це відколи ти почала брехати мені? - Видає, порівнявшись зі мною.

Я тут же мошкою почуваюся.

- Поясни, будь ласка, про що ти, - намагаюся звучати впевнено, але чомусь, як і завжди, тушуюся.

Цей її повчальний тон щоразу діє, як удар батога.

- Я про твої факультативи. Ти обіцяла взяти поглиблену латинську. Більше того, ти сказала, що вже взяла. І що виходить? Дзвоню я сьогодні до школи, а в списку твоїх уроків латинського немає.

Істеричні нотки мами проходять по нервових закінченнях.

- Я хотіла, але передумала, - збираю всю свою сміливість, на яку останнім часом стала здатна, і відповідаю спокійно, сподіваючись, що вона зрозуміє, - я дуже втомлююся. А латинська мені не потрібна зараз.

- Що означає не потрібне? – обурюється мама. - Будь-який предмет корисний! Ось танці твої непотрібні. Через них ти і втомлюєшся.

- Я на них розслабляюсь, мамо. У мене мозок стомлюється. Йому теж потрібний відпочинок.

- Сказала та, хто збирається вступати до університету! - пирхає мама. – Знаєш, які там навантаження?

– Знаю. Тому зараз і намагаюся не навантажувати себе.

Хоча, це брехня. Я навантажена під зав'язку, і мама це знає.

- Значить так, я не знаю, відколи ти почала брехати, і сподіваюся, це єдине, в чому ти мені збрехала, - прикушую себе за щоку. Не єдине, - але завтра ж я дзвоню до школи і записую тебе на латинську. Якщо втомлюєшся, кинь танці. Тоді й часу буде у рази більше.

Вона розвертається і починає йти, а я задихаюся. Горло стягує спазмом, різко тягну футболку убік і голосно видаю:

- Ні!

Ефект миттєвий. Мама зупиняється і обертається. Очі примружені, злі. У них зневіра.

Мене трясе. Як завжди, коли я намагаюся з нею сперечатися, але зараз я не збираюся здаватися.

- Що значить ні"?

- Я люблю танці, - намагаюся звучати миролюбно, але суворо. Не знаю, чи виходить, я себе не чую збоку, а голосне биття пульсу заглушає власний голос, - ще один факультатив я не візьму.

Мама знову повертається до мене. Дивиться так, ніби не вірить в те, що я сказала.

- Візьмеш! Я тебе запишу сама!

- А я скасую!

Очі мами обурено розширюються.

- Не посмієш!

- Посмію, - кажу вже сміливіше, бо розумію, що мої доводи для неї пилюка. Вона мене знову не чує, - і директор стане на мій бік. У мене і так майже допустимий максимум факультативів. Ще більша кількість занять зажене мене в куток. Тому, мамо, будь ласка, не намагайся приймати рішення щодо мого життя. Я знаю що роблю. І поки ще вчуся добре, навіть чудово. Порадуйся за мене і дозволь самій вирішувати, чим мені займатися, а чим ні.

Випаливши все це як з пістолета, розвертаюсь і йду, залишаючи останнє слово за собою. Спину палить лютий погляд мами, мої руки дрібно тремтять, але я почуваюся переможцем. Малееееньким таким, але переможцем.

Заскакую в кімнату, а потім озирнувшись і зрозумівши, що мені тут порожньо, вискакую і несуся до кімнати Скайлера. Вламуюсь без стуку якраз, коли він збирається одягати домашню футболку.

Він ловить мене буквально на льоту і, похитнувшись, мало не падає. Притискає до себе. Я, мабуть, вібрую як ненормальна, тому що він прямо зі мною сідає на край ліжка і обхоплює моє обличчя долонями. Примушує подивитись на нього.

- Що трапилося?

Мотаю негативно головою, бо страшного – нічого.

- Все в порядку. Просто… можна так посидіти?

Скайлер повертає мене на свої все ще голі груди. Футболка валяється поруч, а я притискаюсь до нього сильно – сильно, тому що в його руках безпечно та спокійно. Його шкіра гаряча, м'язи тверді під моїми долонями.

- Хоч усю ніч, - усміхається він, і я відчуваю, як його губи ковзають по моєму волоссю.

Заспокоююсь. Вбираю його тепло, впевненість, ніжність. Ось… ось тут мені добре і не страшно.