Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Усередині мене все натягується. Дзвенить. Електризується. Я ще ніколи не знайомив нікого зі своєю матір'ю. Її навіть мої друзі з інтернату не бачили жодного разу. Спочатку я сердився на неї і ігнорував, думав забуду, якщо перестану з'являтися вдома, але не забув. Їздив, перевіряв як вона там, чи жива. Потім просто було соромно хоча б комусь показати ту подобу людини, яку вона являла собою. А коли вона почала лікуватися, я виріс. Зрозумів, що не особливо це і потрібно ані мені, ані кому б там не було ще.

А сьогодні раптом захотілося. Щоб дві найважливіші людини в моєму житті познайомились.

Олівія стискає протягнуту тонку руку.

- Рада з вами познайомитися.

Обіймаю її за талію, притискаючи до себе. Маленька відразу обплітає мій торс руками, але погляду від мами не відводить. Вони обидві виглядають настороженими та нерішучими.

- Вирішили заскочити до тебе і завести трохи фруктів. Ти як, мамо?

Підштовхую Олівію до лави, що стоїть біля столу, і ми всі разом за нього сідаємо. Мама сідає навпроти.

- Я добре, синку. Сьогодні нам давали запіканку мою улюблену. Ти ж знаєш, як я щоразу чекаю її. Потрібно буде знайти рецепт і згадати як її готувати. Може, й тебе пригощу. Вас, - осікається, продовжуючи з цікавістю розглядати Олівію. - Ти вмієш готувати запіканку? Сирну.

- Ні, - заперечливо хитає головою моя дівчинка, - буду рада спробувати Вашу.

Обличчя мами в секунду світлішає, ніби це було дуже важливо для неї.

- Я зроблю, - обіцяє вона, активно хитаючи головою, - тепер точно зроблю! До речі, Скайлере, я тобі зв'язала дещо. - Схаменувшись, вона тягнеться до пакета, який принесла з собою, і дістає звідти в'язаний шарф сірого кольору. - Ось, - простягає мені трохи тремтячими руками, - я сподіваюся, тобі сподобається.

Беру м'яку річ великої в'язки і впадаю у легкий ступор. Вона ще ніколи не робила нічого для мене. Точніше, у дитинстві, можливо, робила, але я цього не пам'ятаю. У грудях тісно стає. І нехай я не ношу шарфів, зараз це не відіграє ролі. Стискаю пряжу в кулаку.

- Дуже гарний, - захоплено простягає Олівія і проводить пальцями по товстих сірих нитках, - я раніше теж в'язала. Ляльці якось сукню зробила, коли мені років дванадцять було. Собі мітенки та братові шкарпетки. Він, правда, носив їх тільки по дому, бо ну самі розумієте - хлопцеві п'ятнадцять, а треба тягати в'язані шкарпетки, - хихикає вона, викликаючи у мами широку теплу усмішку, - але я його змушувала. Канючила, мовляв, я так старалася, а ти не носиш. Ось йому й доводилось.

На секунду представляю Зака ​​у в'язаних шкарпетках і видаю смішок. Так, ця дівчинка вміє вмовляти.

Розрядивши трохи атмосферу, Олівія замовкає, переводячи на мене погляд, і мама робить те саме. У них стільки очікування, що я гублюсь.

- Тобі подобається? Якщо що, я не буду канючити, щоб носив. Обіцяю.

І знову усміхається. Скільки разів за останні сім років вона посміхалась? Я вже не пам'ятаю. А зараз сяє вся і очі переводить з мене на Олівію та назад. Не ховає його, як до цього. І провини у них немає. Тільки неприкрита цікавість і милування нами.

- Подобається, мамо. Дякую, - киваю, бо для неї це важливо.

Та що там, це й для мене важливо. Хоч я досі відмовляюся вірити, що такий її стан надовго, щоразу побоюючись, що після її виписки все повернеться на круги свої, але зараз я тихо радію. Хоча б про те, що мені тепер буде що згадати, якщо...

- Я дуже рада. - Складає вона руки разом, а очі наповнюються сльозами. - Давно ви разом, діти? - Запитує вона з цікавістю.

– Не дуже, – відповідає Олівія, – але плануємо надовго.

- Серйозно? - Злегка підсмикую її я.

- Ще б пак! Навіть не сумнівайся!

Хмикаю, втикаючись губами їй у скроню.

Не те щоб не вірю… Це як з мамою – я не знаю, що буде після того, як про нас дізнаються її батьки. Зі свого боку я боротимусь, вигризатиму «нас» зубами, але як відреагує Олівія мені невідомо.

Моє життя - це немов життя одним днем. Тільки сьогодні, у цей конкретний момент, тому що контролювати вчинки інших я не в змозі. Але проблема в тому, що їхні вчинки пов’язані зі мною. Так чи інакше мене зачепить рикошетом. Поки я був сам – я ні про що не хвилювався. Сам собі господар. Ніхто не міг завдати мені болю, якщо я сам цього не дозволю. З Олівією так не вийде. Напевно, саме тому я не дозволяю собі заглиблюватись у роздуми про майбутнє. Я хочу Олівію. Хочу бути з нею і не думати, як буде потім. Хочу утримувати момент, поки ми з нею разом, якнайдовше.

Знаю, що з кожним днем ​​пришиваю себе до неї все міцніше, але відірвати не в змозі. Нехай буде так. Нехай потім буде страшенно боляче, але зараз ми зшиті в одне ціле. А це невимовний кайф.