Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей"

Емілії, в неї піднявся настрій, і очі її засяяли. Джордж пишався її успіхом, йому подобалося, як вона весело, граційно, хоч і наївно й трохи ніяково, приймала залицяння офіцерів й відповідала на їхні компліменти. А він у своєму мундирі - наскільки він був кращий за кожного в кімнаті! Емілія відчувала, що він закохано стежить за нею, і сяяла з утіхи. «Я буду ласкава з усіма його друзями вирішила вона.- Завжди намагатимуся бути веселою, задоволеною і створю йому щасливу домівку».

Полк справді прийняв Емілію захоплено. Капітани її вподобали, лейтенанти вихваляли, хорунжі обожнювали. Старий доктор Катлер сказав кілька дотепів, та оскільки вони були професійного змісту, переказувати їх не варто; його помічник Кудкудакт, доктор медицини Едінбурзького університету, вшанував Емілію іспитом з літератури й випробував її знання на своїх трьох улюблених французьких цитатах. Юний Стабл ходив від одного до другого й пошепки казав: «Яка ж вона чарівна, правда?» - і не зводив з Емілії очей, аж поки подали пунш.

Зате капітан Доббін недовго розмовляв із нею того вечора. Він і капітан Портер із сто п’ятдесятого полку відвезли до готелю Джоза, що зовсім розкис і двічі вже з великим запалом розповів про полювання на тигра - в їдальні сто п’ятдесятого полку і на вечері в місіс О’Дауд, яка приймала гостей у високому капелюшку з райським птахом.

Віддавши збирача податків у руки його служника, Доббін почав прогулюватися біля входу в готель, покурюючи сигару. Тим часом Джордж надзвичайно дбайливо вкутав дружину шаллю і забрав її від місіс О’Дауд після прощання з молодими офіцерами, які супроводили її до коляски й радісно кричали вслід «ура», коди вона поїхала. Висівши біля готелю, Емілія простягла Доббінові руку й жартома дорікнула йому за те, що він зовсім забув про неї того вечора.

Капітан ще довго псував собі здоров’я сигарами після того, як готель і вся вулиця поснули. Він бачив, як у кімнаті Джорджа погасло світло і засвітилося в сусідній спальні. Вже майже розвиднялося, коли він повернувся до казарми. Він чув голоси від річки, де їхнє спорядження вантажили на транспортні судна, що готувалися до відплиття вниз Темзою.

 

Розділ XXVIII
У ЯКОМУ ЕМІЛІЯ В’ЇЗДИТЬ ДО НІДЕРЛАНДІВ

 

 

Офіцери зі своїм полком повинні були відплисти на суднах, які забезпечив їм уряд його величності; і через два дні після веселого вечора в квартирі місіс О’Дауд вони під військовою охороною рушили вниз річкою, тримаючи курс на Остенде. З усіх ост-індських кораблів, що стояли на річці, з військових частин, що зібралися на березі, лунали вітання, оркестр грав «Дай віку, боже, королю», офіцери вимахували кашкетами, матроси бадьоро вигукували «ура». Галантний Джоз погодився супроводжувати свою сестру і дружину майора, а що більша частина їхніх речей, у тому числі й славетний капелюшок із райським птахом, були відправлені з полковим обозом, обидві наші героїні, не надто переобтяжені, приїхали до Рамс-гейта, де стояло багато пакетботів, і на одному з них швидко переправилися до Остенде.

Нова пора, яка настала в житті Джоза, була така багата на події, що на довгі роки стала для нього вдячною темою для розмов; навіть історія з полюванням на тигра поступилася місцем цікавішим розповідям про великий похід під Ватерлоо. Коли він погодився супроводжувати свою сестру за кордон, усі зауважили, що він перестав голити верхню губу. В Чатемі він з великим запалом ходив на військові паради й навчання. Він пильно прислухався до розмов своїх побратимів-офіцерів (так він потім часто їх називав) і намагався запам’ятати якомога більше імен відомих військових. У цих студіях йому дуже допомагала паша неоціненна місіс О’Дауд, а того дня, коли вони нарешті опинилися на судні «Красуня Роза», що мало доправити їх до місця призначення, він з’явився в гаптованій куртці, парусинових штанях і кашкеті, обведеному золотим галуном. А що Джоз віз із собою свій екіпаж і по секрету розголосив на судні, що їде до армії герцога Веллінгтона, всі думали, що він якась важлива особа - може, інтендантський генерал або принаймні державний кур’єр.

Під час переправи він страшенно мучився від морської хвороби, жінки теж лежали, проте Емілія відразу ожила, тільки-но пакетбот прибув до Остенде і вона побачила транспортні судна, що перевозили полк; вони ввійшли в гавань майже одночасно з «Красунею Розою». Джоз, ледь живий, відразу подався до готелю, а капітан Доббін, провівши жінок, заходився визволяти з портової митниці карету й вантаж, бо містер Джоз виявився тепер без помічника, оскільки служник Осборна і його власний розбещений камердинер змовилися в Чатемі й рішуче заявили, що не поїдуть за море. Цей несподіваний бунт останнього дня так стривожив Седлі молодшого, що він ладен був і сам залишитися в Англії, але капітан Доббін (який, за словами Джоза, почав дуже цікавитись його справами) присоромив і висміяв його - мовляв, навіщо ж тоді було відпускати вуса? - і кінець кінцем умовив сісти на судно. Замість угодованих і добре вимуштруваних лондонських служників, які вміли розмовляти тільки по-англійському, Доббін роздобув для Джоза і його дам маленького смаглявого бельгійця, що взагалі не вмів ніяк розмовляти, але своєю метушливістю і тим, що, звертаючись до Джоза, звав його «мілордом», швидко здобув прихильність цього джентльмена. Тепер часи в Остенде змінилися; із британців, що приїздять туди, мало хто скидається на лорда чи поводить себе так, як личить представникам нашої спадкової аристократії. Більшість їх ходять у приношених костюмах і несвіжій білизні, полюбляють більярд, горілку, сигари й бруднуваті таверни.

Але треба відзначити, що кожен англієць з армії герцога Веллінгтона звичайно платив за себе. Згадка про цю обставину, безперечно, приємна для нації крамарів. Для країни, де торгівлю шанують понад усе, навала такої армії покупців і можливість годувати таких платоспроможних вояків була справжнім щастям. До того ж країна, яку вони прийшли захищати, не була войовничою. За довгу історичну добу вона воліла доручати іншим воювати на своїх землях. Коли автор цього роману їздив туди оглянути своїм орлиним поглядом поле Ватерлоо, він спитав кондуктора диліжанса, показного чоловіка, схожого на мужнього ветерана, чи він брав участь у битві.

- Pas si bête! 174 - сказав він.

Така відповідь і такі почуття не притаманні французові. Зате візник, що поганяв коней, був віконт, син якогось збанкрутованого генерала Імперії, і дорогою він не відмовлявся від кухля пива за кілька пенні.

Мораль, як бачите,