Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Та й підвівся Міхал, витер рукавом обличчя й реготнув із своїх марних мрій і з себе самого, бо ж не такий він, щоб поле орати, гніздечко тихе звивати, садочком хату замаювати, дітей колисати, з яблуками на Юрський базар до Львова їздити, з сільськими ґаздами на призьбі байки гнути; життя зробило з нього войовника, який ніколи не знав, за що воює, доля дала йому талант поета, котрий у видуманих образах створив би світ, про який мріє, та перо його вимальовувало на папері самих лише курв і злодіїв; міг він стати вченим, бо ще й донині носить з собою оправлений у тверді обкладинки зошит, в якому записував польську фразеологію, батярську лексику й порівнював їх з русинськими відповідниками, — розпочав він цю забавку ще в Studium Ruthenum; професор Петро Лодій заохочував здібного спудея працювати над цією вельми цікавою темою; одне слово, міг Сухоровський стати, якби склалося, письменником, професором, навіть міністром, проте фортуна зробила з нього отамана клепарівських волоцюг, офіцера в чужому війську, поденника на молдовських винокурнях й нарешті — балагулу.

І зрозумів у ці хвилини Міхал, що вертатися йому до двору Сєраковського немає вже чого, не привезе він йому більше секретної пошти, і жаль за втратою такого цікавого й грошовитого заробітку востаннє вколов серце… Довго ще ходив Сухоровський рідним дворищем, зволочуючи бур'яни, і враз спало йому на думку, що досить уже ховатися за чужим прізвищем, грати вар'ята серед польських конспіраторів, чей про убивцю актуарія карного суду давно вже забули, а коли й згадають, то живим він не здасться: має ведмежу силу й пістоля, з якого вистрелив у Зайончковського, а втім, життя — то миляна булька, і хай навіть його повісять, а зневажати себе Міхал більше не дозволить.

Що ж залишилося йому діяти: звісно, міністром, вченим, літератором ніколи не стане, воювати за чужі справи більше не хоче, то чим зайнятися, як не помстою кривдникам за свою недолю?

І аж тепер так чітко, ніби то було вчора, згадав Сухоровський вірного свого приятеля коваля Йосипа з Круп'ярської: спільні з ним походи в корпусі генерала Дверницького, бімбери в кнайпі «Пекелко» на Льоншанівці, виправи з личаківською компанією на вистави до театру Яна Непомуцена–Камінського; в уяві постала перед ним набита, гейби квадратова, статура дужого коваля, який кулаком міг би й бика вбити, — і така сила марнується при ковадлі й обценьках!

Міхал сів у бричку й погнав коней трактом до Львова.

…Сидів незворушно на лавиці, чекаючи, поки Йосип закінчить наглу роботу, й спостерігав витворний хист коваля. Бачив, що сила побратимова зовсім і не марнується на Круп'ярській — таж коли врешті вибухне революція і русини збройно стануть за свої права, Йосип куватиме для них зброю; а повстануть, тепер уже повстануть, Міхал не дасть їм спати чи й далі видзьобувати крихти з панських столів: він із своїми балагулами об'їздить всі села й містечка в краю, шмагатиме рабів карбачем по спинах, поки вони не усвідомлять, що залишатися рабами більше не можна; мусять повстати русини!

Думки Міхала обірвалися: Йосип вкинув готове рало в бодню з водою, пара вибухла аж до стелі, він поклав на черінь кліщі, витер об фартух руки й гукнув челядникам: «Баста!», а тоді виглянув на подвір'я, може, хтось прийшов замовляти інструмент або коня привів кувати, і довго стояв стетерілий, дивлячись на живого Сухоровського, який ніби з неба впав.

— То ти, Міхале?.. — простогнав і ще не міг зрушитися з місця.

— Я, Йосипе, — підвівся Міхал і засміявся, дивлячись на геть розгубленого приятеля. — Таж отямся, йолопе, підійди і дай писка!

Довго стояли, обнявшись, два силачі — такі безсилі в цьому світі, і кожен по–своєму кривдувався за приятеля: Міхал жалів Йосипа за його тяжку працю, а Йосип Міхала — за його вічні поневіряння.

— Де ти був, Міхале, стільки років, що робиш у Львові, в кого зупинився? — марно допитувався Йосип, бо сам розумів, що на ці питання відповіді не почує: чи відає перелітний птах про ті простори, які він щороку долає, рятуючись від зимової стужі, — проте достеменно відчуває, де знаходиться рідний край, і допалає до нього після розлуки; і як він уміє з небесних висот розгледіти своє маленьке гніздечко?..

— Нічого не питай, Йосипе, — гепнув Міхал коваля кулаком у груди, аж задудніло. — Знай тільки, може спотребиться, що винаймаю хавіру на Збоїськах, бо ще маю гроші. А закінчаться — вернуся на свій Клепарів, певне, там донині гибіють мої колишні цімборики і не дадуть пропасти.

— Не йди до них, Міхале, погану славу має той гадючник… Ще як ти був серед них, то якось стримував — вони тебе боялися, а нині ті пияки й головорізи геть пустилися берега, скільки у тій прірві, що спадає на Підзамче, знайдено трупів, і підходити туди страшно.

— Може, ті збуї[118] будуть колись нам потрібні… Не розумієш, про що мовлю? Я й сам гаразд не тямлю, але згодом дасться видіти… Гей, та чого ти стоїш і гапу розкрив, ще не можеш повірити, що це я? Я, Йосипе, твій Міхал… Та рушся з місця, файталапо, й веди мене до «Пекелка» на легкий бімбер, плачу я! Чи, може, наша кнайпа вже виходком при дорозі стала?

— Та що ти, Міхале! — розвів коваль руками. — Що би ми робили без «Пекелка», таж то єдина заведенція, де людську мову мож почути, бо за цілий день те кланцання так витовче тобі мозок, що й голова стає, мов ковадло… Та ходім, ходім, ще й несподіванка на тебе чекає, ти б навіть не додумався, яка!

Льоншанівська кнайпа зовсім не змінилася — стояла обіч личаківського тракту така ж облупана, як і була, і стрімкі східці, з яких колись злітали стрімголов непрошені гості, провадили в буфетну кімнату, а простора зала, де частувалися льоншанівці й, розохочені, танцювали під недільні дні аж до ранку, де від натужної гри плавилися в музикантів мідні труби, була порожня, бо надворі ще виднілося; тільки й того, що долинав із зали тремкий, ось–ось обірветься, звук найтоншої скрипкової струни — була то звідкись знайома Міхалові циганська мелодія, й зупинив при вході коваль приятеля, приклавши палець до губів:

— Пізнаєш? Тож твоя улюблена пісня, невже забув? А він її на самоті завжди награє, тебе згадуючи.