Читати книгу - "Зібрання творів"

щоб до життя ти був воскрес,

аби збагнув, що над покари

немає більшої цноти.

Ти бачиш — побратимів мари?

То весь — мов на екрані — ти!

* * *

Наслання — от і вже!

Піт заливає очі,

нас дума вічно врочить,

але не береже!

І скоро стрілить в ціль

ця стислість навіжена —

і знищить (і про мене!)

задавненілий біль.

Як часу остюки

устрягти в серце спрагли,

коли прозріння нагле

торкається щоки.

Облудливих порад

ти був зазнав чимало,

а як до діла стало —

упав — за рядом ряд.

Пізнаєш ти ачей

Господніх воль наслання

в поконі квітування

і виквіті смертей?

А перемігся — ти?

А серцем — перемігся?

О дух мій, не гнітися

од смерку й самоти.

Із випатраних гнізд

зриваються орлята,

у безвість вирушати,

де басамань борізд.

Нема куди піти,

нема куди подітись,

гнітитися, гнітитись,

а долі не втекти!

По жилах час тече,

а просвітку не видко,

життя сувору нитку

проклята Парка тче.

* * *

Між загород відшукуємо рай,

цвітуть кульбаби й бурштинові бджоли

геть впокоїли простір надокола,

що кращого у Бога й не питай.

Забудься сном несклеплених повік,

занурившись у памороч чекання,

де почезає зустріч і прощання

і бідам загубився довгий лік.

Впокоєний гойдається мишій,

мордовський вітер накликає хмари,

стань на межі віддячення і кари

і щастен будь, о в’язню молодий!

* * *

Той бідний виквіт рідної землі,

що, кроплений дніпровою водою,

своєю присягався головою —

що розпізнав рахманний біль землі —

уже його покраяно, потято.

Пожовкло рано вигнане стебло,

а там де жебоніло джерело

схилив чоло дбайливий Пантократор.

* * *

Вельможний сон мене опав

і тут нараз почув я:

Високий голос пролунав:

підпалий, алілуя!

Пильнуй страсну стезю страждань

спізнай смертельні чари

дороги добр і почезань

свавілля і покари.

Бо ти — це ти, це ти і ти,

бо ти і є Вітчизна,

бо так стоятимуть брати,

як буде днина грізна.

Бо є в тобі цілий народ

його червонокрівці.

Не дай рукам лихих заброд

вскубти пера жар-птиці.

Тож на хресті святих розстань

тримайсь допоки скону

дороги зустрічей, прощань,

свавілля і закону.

* * *

І край чужинецький тебе оточив —

довкола лиш сопки й розпадки,

а від товариства, з ким дружбу водив

ні чутки, ні звістки, ні гадки.

Полон у полоні, межі стомежа,

ти вся — за горбами-горбами

натхнення і хорого серця ґанджа —

з синами, хрунями, рабами.

Ти тут довершишся, моя самото,

моя чужино безберега,

розлуко-незустріче, вічна мето,

красуне, князівно, сердего?

* * *

На віковому бездоріжжі

так легко вискочить з лиця

і донести до самкінця

свої каріатиди хижі.

На цих шалених ставітрах,

де ні коня, ані дороги

звіряй свій крок за знаком Бога —

і попри смерть і попри жах.

Як воду в шклянці, пронеси

свою з дитячих літ подобу,

як припочаток свій і спробу

сказати: Господи, спаси…

* * *

Із вечора — одразу в ранок.

Ну й інквізиторський крутіж!

В ривкому снінні сто циганок

все не нагострять гострий ніж.

Сніги, і хмари, й поголоси

і вигорбіла Колима.

Над чорноводям сиві коси:

то тужить мати, мати, ма…

Готель. Кімната — на чотири

самотні ліжка. Діти сплять.

А той, що в довгому подирі,

з усіх кутків зорить, як тать.

* * *

Гемонське непорозуміння!

Якась вселенська глухота!

А шал який! Яке озління!

О білий світе-блекота.

Терпи. Терпи. Мовчи — і годі.

Словечко зрониться — і вже.

Тоді й Господь не вбереже

у цій біді, у цій пригоді.

* * *

О передсмертні шепоти снігів

напровесні, як Колима святкує

свій першотравень — як вода струмує!

Як пильно сланик кущ свій насторчив —

до сонця, сонця — наче тетерук

напризволяще кинутий в пустелю

своїх горбатих зойків. Лелю, Лелю —

під кригою — земного серця стук.

* * *

Одна гора — зима, а друга — літо,

а я стою, мов осінь, — посеред.

І сонце, сонце, со- несамовите

топило сланцю перегірклий мед.

Мені колимські мухи задзижчали,

мені торішня пахнула трава,

бо Ти мене, мов янгол, пильнувала.

Ти — наречена ачи удова?

* * *

Колимське сонце стало сторч.

Бог ним махає, як ковадлом.

Пади-но з каменя на корч

і волю пий, аби не вадило б.

Довкола сопки геть рябі,

каміння, золото і кості.

Гей, земляки, заходьте в гості,

підданці спільної доби.

* * *

За Р.Кентом

Стара людина, сопки давні

і кінь старий, і світ старий

і всі утрати непоправні

і біль — хоч душу роздери!

Між сопок схований надійно,

промерзлий наскрізь, до кісток,

чи пригадаєш супокійно,

де круча обірвала крок?

Дай Боже хоч біди якої,

коли ні краю ні коня

і долі дай — та злої! злої! —

нехай донищує до пня!

* * *

Гора за горою.

Гора за горою.

Не видно Вітчизни —

світанок не бризне.

А поніч лопоче,