Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

Нарешті бабуся вийшла, а я боячися, що вона не постарається чайовими затерти неделікатність, яку вона виказала, просидівши так довго в кабінці, дав драла, щоб мене не обдало тією зневагою, яку, мабуть, виявить «маркіза» до бабусі, і рушив стежкою, але поволі, аби бабуся могла легше наздогнати мене. Вона і справді мене скоро наздогнала. Я думав, що бабуся скаже: «Я тебе затримала, але маю надію, що ти ще застанеш своїх товаришів», проте вона не пустила пари з уст, чим вразила мене, і я не захотів озиватися до неї перший. Зрештою, поглянувши на неї, я примітив, що вона відвертається від мене. Я злякався думки, що її знов обіймають млості. Коли ж придивився до неї краще, мене здивувала її нерівна хода. Капелюшок у неї сидів набакир, накидка була забруднена, вона виглядала якоюсь розтерзаною і роздосадуваною, обличчя мала червоне і спотворене, як у особи, яку оце витягли з-під карети або з рову.

— Я злякався, чи не нудить тебе, бабусю; як тобі зараз — краще? — спитав я.

Вона, либонь, подумала, що замовчування мене тільки розтривожить іще дужче.

— Я чула всю розмову «маркізи» та сторожа. Це уламок Ґер-мантів та ядерця Вердюренів. Лишенько, якими добірними словами все це говорилося! — гукнула бабуся і долучила з притиском цитату своєї власної маркізи де Севіньє: — «Слухаючи їх, я подумала, ніби вони мене готують до солодощів прощання».

У цих словах бабуся виявила і тонкощі своєї дотепности, і любов до цитат, і пам’ять на класиків, і всього цього вона вклала навіть трохи більше, ніж звичайно, ніби, щоб показати, що не стратила його. Але її слова я радше вгадав, аніж розчув, — так вона слебізувала їх, зціплюючи зуби міцніше, ніж це можна б пояснити страхом перед блювотою.

— Бабусю, — сказав я недбало, щоб вона не подумала, ніби мене лякає її стан, — тебе канудить, то краще вертаймося; я не маю жодної охоти гуляти по Єлисейських Полях із бабусею, якій млоїть у шлунку.

— Я не зважувалася тобі цього запропонувати задля твоїх приятелів, — відповіла вона. — Бідолашний хлопчику! Але так було б обачніше, якщо ти такий ґречний.

Я боявся, що бабуся помітила, як вона харамаркає.

— Мовчи! — гостро кинув я. — Якщо тобі вадить, ліпше не розмовляй, це безглуздя, потерпи принаймні до повернення.

Вона смутно посміхнулася і стисла мені руку. Вона зрозуміла, що не треба приховувати від мене те, про що я зразу не здогадався: хвилину тому її спіткав легкий удар.

Хвороба моєї бабусі. — Берґоттова хвороба. —

Дук і лікар. — Останні хвилини моєї бабусі. —

Її смерть.

Авеню Ґабріель ми перейшли ще раз, пробравшись крізь юрбу погуляльників. Я посадовив бабусю на лаву, а сам пішов по екіпаж. Бабуся, в чиє серце я засягав завжди, щоб оцінити людей навіть незначних, зробилася для мене неприступна, стала частиною зовнішнього світу, я мав таїти від неї, що думаю про її стан; більше, ніж перед переходнем, таїти від неї свій неспокій. Я не міг би говорити про це з нею щиріше, як із чужою жінкою. Вона мені вернула оце зараз думи та гризоти, які я з дитинства звірив їй назавше. Вона ще не померла, а я вже був сам. І навіть її натяки на Ґермантів, на Мольєра, на наші розмови про «ядерце» були химерні, марні, фантастичні, бо добувалися з тої самої істоти, якої завтра, може, не стане, для якої вони не матимуть жодного сенсу, з того нездольного їх збагнути позасвіття, яким буде моя бабуся небавом.

— Все це так, пане, але ми з вами не домовлялися, ви не маєте номера. Зрештою це не мій приймальний день. Ви, мабуть, маєте свого домашнього лікаря. Я не можу переходити йому дорогу, хіба що він покличе мене на консультацію. Це питання лікарської етики...

У ту мить, коли я махав фурманові, я спіткав славетного професора Е***, близького батькового та дідового приятеля, принаймні їхнього доброго знайомого, що мешкав на авеню Ґабріель.

Охоплений натхненням, я зупинив його саме, як він виходив із дому, в сподіванні, що він подасть бабусі спасенну допомогу. Але він, поспішаючи, взяв свою пошту і спробував мене сплавити, я міг з ним перебалакати лишень у ліфті, де він почав маніпулювати кнопками — його манія.

— Але, пане, я вас не прошу прийняти бабусю, я вам поясню все згодом, нині вона не в такому стані. Я вас прошу приїхати до нас за півгодини, коли ми повернемося.

— Приїхати до вас? Але, пане, про це не може бути й мови. Я обідаю в міністра торгівлі, та перед тим мушу завітати до пацієнта, треба переодягтися, а в мене, як на те, розпоровся фрак, а в другому немає орденської петельки. Я вас прошу, будь ласка, не торкатись у ліфті кнопок, ви не вмієте правильно натискати, обережність тут ніколи не зайва. Ця петелька мене затримає. Зрештою, з приязні до вашої родини, якщо ваша бабуся зараз прийде, я її прийму. Але попереджую, до моїх послуг рівно чверть години.

Не виходячи навіть із ліфта, я спустився вниз, точніше, мене спустив сам професор Е***, глипнувши недовірливо на мене.

Ми всі кажемо, що ніхто не знає, коли прийде смерть, але коли так кажемо, смертна