Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

минута уявляється нам у туманній далечині, ми не думаємо, що вона причетна до вже початого дня і що смерть або перші її обійми можуть статися сьогодні, у пообіддя, таке для нас звичне, у пообіддя розписане нами наперед. Ми збираємося на прогулянку, аби надихатися на цілий місяць свіжим повітрям, ми вагаємося, яке пальто краще надіти, якого візничого взяти, і ось ми сидимо у фіакрі, цілий день у нас перед очима, — короткий, бо нам хочеться вернутися вчасно, бо до нас має приїхати подружка; нам охота, щоб і завтра стояло так само на годині, і нам і не в голові, що смерть, посуваючись у нас в якійсь іншій площині, у кромцпній пітьмі, обрала саме цей день, аби вийти на сцену через кілька хвилин, майже в ту мить, коли фіакр підкотить до Єлисейських Полів. Може ті, кого обсипає морозом на думку про химерію смерти, знайдуть щось заспокійливе в такій смерті, в такому першому зіткненні зі смертю, бо смерть тоді постає у знайомій, звичній буденній подобі. У цьому разі передували їй добре снідання і приємна прогулянка, така сама, яку відбуває багато людей здорових. Повернення додому, пов’язане з першим її замахом, відбувалось у відкритому повозі; хоч як зле було бабусі, багато осіб, зрештою, могли б сказати, що о шостій, коли ми від’їздили з Єлисейських Полів, вони вклонялися бабусі, бачачи її погідної днини у відкритому повозі. Леґран-ден, простуючи до майдану Згоди, завмер здивовано і скинув капелюха. Я, ще не відірваний від життя, спитав у бабусі, чи вона йому відклонилася, звертаючи її увагу, що він уразливий. Але бабуся, напевне, вважаючи, що я дитинний, піднесла руку, ніби мовлячи: «А навіщо? Хіба це має якесь значення?»

Атож, люди могли б посвідчити, що, поки я шукав екіпажу, бабуся сиділа на лаві, на авеню Ґабріель; що трохи згодом вона проїхала у відкритому фіакрі. Але чи ж усе це так? Для стояння на алеї лава, дарма що вона улягає законам рівноваги, не потребує енергії. Але щоб жива істота зберігала сталість, навіть сидячи на лаві або в повозі, їй треба напружити сили, яких ми звичайно не відчуваємо, як не відчуваємо (бо він діє звідусіль) атмосферного тиску. Можливо, якби в нас утворили порожнечу і якби піддали нас тискові повітря, ми відчули б у мить перед нашою загибеллю страшенний тягар, не зрівноважений нічим. Так само коли в нас розверзаються хлані хвороби та смерти і ми вже не годні противитися тому шалові, з яким накидаються на нас увесь світ і наше тіло, тоді витримати навіть гру наших м’язів, навіть дриж, що проймає нас до шпику, тоді навіть зберігати позу, яку ми звичайно вважаємо за чисто пасивну, можна, якщо ми хочемо втримати голову на в’язах і не закочувати очі під лоба, лише коштом витрати енергії, і за це треба змагатися щосили.

І Леґранден, і решта переходнів лупали тоді очима через те, що бачили, як бабуся, сидячи в повозі, ніби тоне, йде на дно, як вона розпачливо чіпляється за подушки, які ледве могли утримати її перехняблене тіло, як розкудовчилося в неї волосся, який блудний у неї погляд, нездольний стримати натиск образів, що їх уже не вміщали її зіньки. Вони бачили, що сидить вона біля мене, але занурена в той незнаний світ, звідки на неї впали удари, сліди яких вона носила, коли ми їхали Єлисейськими Полями і я звернув увагу на її капелюшок, обличчя, накидку, вже пом’яті її борюканням із невидимим янголом, від якого вона відбивалася.

Та згодом мені спало, що його наскок навряд чи так уже застукав бабусю, що, може, вона навіть давно його передбачала, що вона жила дожиданням його. Очевидно, вона не знала, коли наспіє ця фатальна хвилцна, залишалася непевна, наче той коханець, який снує навперемін, сумніваючись у вірності своєї коханої, безглузді надії і нічим не підперті підозри. Але небезпечні хвороби, як ота, що вдарила, зрештою, бабусю вже навідліг, рідко коли не вкорінюються у хворому задовго перед тим, як вони його уб’ють і, ніби товариський підсусідок чи квартиронаймач, не зійдуться з ним одразу ж ближче. Страшне це знайомство не так тим, що воно болить, як тим, скільки вносить воно в життя геть-то нових суворих обмежень. Тоді ми відчуваємо, що вмираємо, вмираємо не в смертну минуту, а на кілька місяців раніше, як смерть уже підступно розгоститься в нас. Хвора відчуває, як у її мозкові походжає хтось чужий. Певна річ, вона ніколи в вічі його не бачила, але з постійної його шамотні здогадується про його звички. Хто він такий? Злодійчук? Аж це одного ранку дослухається, а його не чути. Пішов. Ох! Аби ж то назавше! Ввечері — повернувся. З якими намірами? Домашній лікар, підданий допитові, наче обожнювана коханка, присягається, і запевненням його іноді вірять, а іноді ні. Зрештою лікар розігрує тут ролю не коханки, а служника на допиті. Він усього-но «третя особа». Кого ми припираємо до стіни, кого ми підозрюємо у схильності до зради, це саме життя, і хоча ми відчуваємо, що воно вже не те, ми ще в нього віримо, бодай вагаємося аж до дня, коли воно нас покидає.

Я посадив бабусю до ліфта, нас зустрів професор Е*** і провів до кабінету. І тут попри весь поспіх де й поділася його суворість — далася взнаки всесила звичка поводитися ґречно, навіть жартувати з пацієнтами. Знаючи, що бабуся людина очитана (як і він сам), він кілька хвилин декламував їй прегарні вірші про красне літечко, а таке літо саме й стояло. Він посадовив хвору в крісло, а сам став під світло, щоб краще її бачити. Він оглядав її вельми прискіпливо, спровадив навіть мене на хвильку з кабінету. Потому оглядав її, дарма що витратив на огляд майже чверть години, і знову частував бабусю цитатами. Кинув навіть кілька дотепів, мені, звісно, було не до жартів, але грайливий його тон цілком мене заспокоїв. Мені пригадалося, як Фальєр, голова сенату, мав кілька років тому фальшивий удар і як через три дні, на розпач своїх ворогів, уже вернувся до звичних функцій і збирався невдовзі кандидувати на президента Республіки. До того ж при згадці про Фальєра мене відірвав від моїх думок, посилюючи віру в швидке бабусине одужання, регіт професора, який заразливо сміявся зі свого ж таки жарту. Пересміявшись, він дістав годинника,