Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

з нею. Прегарна погода якнайкраще сприяла бабусиній прогулянці. Сонце, пливучи небесами, вшивало в поколену дебелину балкону муслінові ефемерні шматки і, вбираючи тесаний камінь у теплу шкірку, оточувало його примарним золотим кільцем. Франсуаза не встигла послати пневматичною поштою «рурку» доньці і покинула нас одразу по сніданку. Ще добре, що вона заскочила до Жюп’єна і передала йому зашити накидку, яку бабуся збиралася надіти. Саме тоді я теж завітав, повертаючися з вранішньої прогулянки, до жилетника. «Це ваш панич привів вас до мене чи ви його привели? — спитав Жюп’єн у Франсуази. — Коротко, яка щаслива доля закинула вас обох до мене?» Жюп’єн, дарма що ніякої школи не кінчав, дотримувався синтакси так само природно, як попри всі свої зусилля порушував її дук Ґермантський. Франсуаза пішла, накидку зашито, бабусі треба було тільки убратися. Бабуся одягалася сама страшенно довго, вперто відмовляючись від материної допомоги. Дивна наша байдужість, з якою ми ставимося до наших найближчих, поки вони живі; можна подумати б, що для нас вони на останньому місці, після всіх! Тепер, коли я знав, що бабуся здорова, я вважав її за себелюбку — отак марудитися і затримувати мене, хоча вона добре знає, що у мене зустріч із приятелями й обід у Віль-д’Авре. Мені так нетерпеливилося, що я зійшов сходами сам потому, як мені двічі сказано, що бабуся зараз буде готова. Нарешті, розпашіла і неуважна, ніби вона з поспіху забула половину своїх речей, вона наздогнала медіе, але без звичних перепросин за своє запізнення, а я вже стояв біля прочинених шкляних дверей, відчуваючи, як знадвору, нітрохи не нагріваючися, вливається плинне, шумотливе, нехолодне повітря, і в мене було таке вражіння, наче у нашому, погано опалюваному домі, хтось влаштував водоймище.

— Ой лишенько! Ти ж ідеш на зустріч із приятелями, мені б треба надіти іншу накидку. У цій я виглядаю жалюгідною.

Мене вразили бабусині розпашілі щоки, мабуть, знаючи, що запізнюється, вона дуже поспішала. Фіакр зупинився там, де авеню Ґабріель виходить на Єлисейські Поля, і, висівши з фіакра, бабуся мовчки повернулася й рушила до старого, заклечаного зеленню павільйончика, де я колись чекав на Франсуазу. Той самий сторож сидів поруч із «маркізою», я угледів його, коли, слідом за бабусею, що прикривала долонею рота, бо її чи не млоїло, долав приступці вертепника, зведеного в саду. На вході, як у ярмаркових будах, де блазень, готовий до виходу на підмостки, убілений, сам стягає плату за місця, «маркіза» на контролі виставляла напоказ свою здоровенну і бридку, грубо вишмарува-ну мармизу і оздоблений червоними квіточками чепчик із чорного мережива на рудій перуці. Очевидно, мене вона не впізнала. Сторож в однострої під колір зелені, нагляд за якою занедбав, розмовляв із нею, сидячи поряд.

— Отож-бо, — казав він, — ви й досі тут. Іти не збираєтеся?

— А навіщо, пане, мені йти? Попробуйте підшукати мені місце краще, тихіше, затишніше. А ще я тут завжди на людях, мені тут веселіше; я називаю це моїм «маленьким Парижем»; клієнти мені розказують, що й до чого. Взяти б, пане, хоча б того, що вийшов п’ять хвилин тому, він обіймає дуже високий пост. Так ось, пане, — гукнула вона з таким запалом, наче якби страж порядку зчепився з нею, вона не вагаючись удалася б до фізичної сили, — протягом восьми років, подумайте, кожен Божий день, рівно о третій він уже тут, завше ґречний, ніколи голосу не піднесе, ніде нічого не скаляє, просиджує понад півгодини і, поки не зробить свого, читає газети. За весь час не прийшов одного-однісінького дня. Спершу я не помітила, а ввечері сказала собі: «О, цей пан сьогодні не приходив! Невже вмер?» Серце у мене защеміло, бо я до добрих людей прив’язуюся. І як же я зраділа, побачивши його другого дня! Я спитала: «Вам, пане, вчора нічого не сталося?» А він мені відповів, що йому самому не сталося нічого, зате вмерла його дружина, і це так вплинуло на нього, що він не зміг прийти. Звичайно, міну він мав сумну, та й не дивно, пане, вони прожили у шлюбі двадцять п’ять років, а все ж він радів, що прийшов. Один-однісінький раз він зрадив свою звичку, а відчувалося, що цей випадок вибив його з колії. Я спробувала потішити його і сказала: «Треба опанувати себе. Приходьте сюди, як приходили раніше, це відриватиме вас трохи від важких переживань».

«Маркізин» тон злагіднів, бо жінка побачила, що опікун грядок і клумб слухав її доброзичливо, не думаючи сперечатися, а його шпажка любісінько спочиває у піхвах, нагадуючи радше якийсь садовий реманент чи якусь городину.

— До того ж, — провадила «маркіза», — я добираю клієнтів доскіпливо, не кожного впускаю до моїх, як я їх називаю, салонів. А хіба вони не істні салони, як тут квіти? Клієнти у мене вельми ґречні, то той, то той принесе мені гарну гілочку безу, ясмину або мою улюблену квітку — рожу.

Думка, що ми впали в очах цієї дами, ні разу не принісши їй ні безу, ні гарних рож, змусила мене почервоніти і, щоб уникнути привселюдного осуду, воліючи осуд заочний, я рушив був до виходу. Але, мабуть, не лише до тих, хто підносить гарні рожі, примиляються, — подумавши, що я знудився, «маркіза» запропонувала:

— Може, хочете до кабінки?

Я відмовився.

— Не хочете? — додала вона з усмішкою. — Я ж це від щирого серця, хоча знаю, що така потреба не з’явиться тільки через те, що її можна вдовольнити задурно.

Аж це прибігла благенько убрана жінка, видно її наглила саме така потреба, але вона не належала до «маркізиного» світу, бо та з жорстокістю снобки проголосила сухо:

— Вільних місць нема, пані.

— І довго треба чекати? — спитала сердешна дама, буряковіючи лицем під стріхою своїх жовтих квітів.

— Ет, пані, я раджу вам піти деінде, бо тут уже чекають оцих двоє панів, — вона показала на мене і на сторожа, — а я маю лише один кабінет, решта на ремонті.

— Зразу видно, що вона безгрішна,