Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Нарешті жінки пішли в покої розглянути Явдошине гаптування, а чоловіки встряли коло воєводи в палкі й гарячі розмови. Пан Григор був у настрої від уваги до нього і хизувався своєю непересічною обізнаністю «у справунках дипломатичних і військових». Його висліди були незаперечними й категоричними, отож Сірко, присівши на лавиці, слухав його уважно, хоч і вдавав збайдужілого і захопленого смоктанням подарованої йому напередодні Явдохою грушевої люльки з довгим вигнутим чубуком.

— Хіни,— вів розмову мов заведений Ромодановський,— чисельніші за нас і старші, кажуть, всіх на землі, а і в них ворохобства бродять. Ще при цареві Михайлові, милістю Божою, царство душі його благородній, заколот у них призвів до втечі самого імператора, а вождь повстанців Лі Цзичен, захопивши столицю, і тепер імператорствує. У нас, московитів, те неможливе і неприпустиме. Ми з тим розправимося, як ото з Колотником чи із псковитянами, новгородцями та іншими бунтарями. У нас тепер сила і послушенство в державі його царської милості, слава Богу. Нам лише противні сусіди, а найпаче паршиві ногаї і ординці, а на спаді — поляки та литвини-жмуди стоять на перешкоді, але то тимчасово, бо благості і щедроти милістю Божою царя Олексія жалувані і хрещеним, і нехристам незлічимо великі, як і церкви та духовники цареві.

Сірко, що з першого погляду не злюбив воєводу, не виказував того нічим, уважно слухаючи його балаканину та суперечку з господарем про заколоти. Слухав і був усім єством на боці Дзиковського, хоч той багато чого недомовляв, як і його сотник Іван Чорноморець, коли засперечалися про освіту в Московії.

— Що оті дяківки, братські школи, колегіуми, які і я пройшов, оті друки твої, полковнику? — заперечував воєвода господареві, стримуючи себе.— Розвели їх і гетьмани, і єретичні ваші отці духовні на ляський та латинянські кшталти повсюди, а для чого, питається? Чорному людові наука ні до чого, вона хліба насущного йому не дасть. Ще чільцям двірським і духовникам, може, необхідна, але часто і їм шкідлива, як знаю по своєму синовцю, що у Київському колегіумі разом із гетьмановим Юргієм-Єврахом навчається. В тому вишколі, найпаче в Київському, за твою ж платню-пожертву тобі ж зіпсують чадо всілякими вольностями,— робив він паузи.— Ні, я не перечу, пане Іване,— заспокоював він Дзиковського.— але, повторюю, ті вишколи без модного війська ні до чого. А пощо те вишколення жінкам, що самим Богом покликані слугувати нам і родити дітей? — притишив він голос.— А зараз, за гетьмановим віцем, вони ще й правовимогливі у контроверсіях.

Сірко не встрявав у розмову, не стримував воєводу, як інші, лише уважно слухав. Коли розмови знову почали точитися навколо вишколів, церковних наділів і духовних справунків київських єретичних екзархів, воєвода, паплюжачи їх, дійшов і до «матері міст руських».

— Якщо Києва з його Лаврською первопечерністю і Софіївською духовною всекорінністю не можна перенести в первопрестольну Москву, то їх слід знищити, як тлумачать наші придвірні мужі і патріарх Никон з духовенством,— звеличував і хвалив боярин все колоцарське як найсвятіше.

Ромодановський вважав, що Київ мусить передати тепер «ознаймення матері міст русинських первопрестольній Москві та її патріархії з усією первісністю, одвічністю і матірністю в докорінні і витоках».

— Адже Москва як-не-як,— твердив воєвода,— третя по Римові і Візантії держава — як не нині, то завтра. Царство могутнє і самодержством, і святейшим Синодом, і приказами та ізбовими земствами, боярськими думами і старостатами...

Не спинити було Ромодановського, підготовленого заздалегідь. І тільки запросини Явдохи приступити до другого обіду, підтримані мужем, перервали його просторікування. Та мовчав він недовго, бо насамкінець звернувся до Сірка.

— Чули ми, пане воєводцю, і тут, і на Москві, що ти скусний і вдатний привідця і герцер, то від Божою милістю царя передаю тобі пропозу пристати на службу його первопрестольності за щедрий жалуванок і маєстатство хоч би й отут, в слобідських землях. Милосердя царські гарантую,— поклав він руку на плече Сіркові по-панібратськи, аж той зіщулився від огиди.— У нас, чим служіння більш послушенське, тим воно більше поцінюється,— грузно всідався він за стіл, ждучи відповіді.

— Подумаю над тим, пане воєводо,— сказав Сірко, ледь стримуючись від обуру.

Пили знову за іменинницю і за всіх прийшлих, за Явдоху святу і весну повідну, що дала передих людям від ногаїв, пили за міць війська тутешнього і охорони зискові. Ромодановський без тосту, саморучно налив собі щедро, спрагло і до огидності жадібно перехилив повного лугаря з перцівкою.

— А що ви вболіваєте за Україну, то марниця,— заплітався у нього язик.— Ми прихилили Хмельницького, невдячного цареві, і його кращих старшин, а з ним і народ ваш під милостиву руку пресвітлого царя великої Русії приберемо не натимчас, а назавше, хоч ви того й не хочете. Всіх непокірних смердів, холопів, сіром і рукомесників, як і їхніх чільців, ми знищимо до ноги,— подивився він п'яно на застільців.— І при тому зведемо, як кажуть, одним стрілом двох зайців: і оті вольності всілякі, і непокори та непослушенства. А як же? Чого б то, самі помисліть, холопи-московити жили гірше холопів-гетьманських та донців чи ще когось там, переймаючи їхні дурні домагання врядувань?

Недарма кажуть: що в тверезого на умі, те в п'яного на язиці! Ромодановський що далі, то розв'язніше бахвалився, вмовляв і настановлював, хвалив і паплюжив, все в нього ділилося на чорне і біле, на ворожо-супротивне і приязно-покірне.

— Панькання з козаками, зосібно з вашими та ще там якими,— то, шановні мої служиві, данина становиську та часові, і нерозумно вам, чільцям, надіятися на оті вольності. Говорю це вам, як старший станово і літами врядовець царя і держави і як братець по козакуванню дідизному.