Читати книгу - "Стрі-чен-ня"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ви чого, дядьку? — переймалась вона за мене, — все ж буде добре дядечку. Ви ж самі казали.
І тут, у цю хвилю, я поглянув у її глибокі оченята, наче своїм убогим розумом осягнув нарешті усе, що мусив осягнути за свій немалий вік.
«Наталка, Наталя, Наталочка», — подумав я і усміхнувся добродушно.
— Ну звичайно, добре. Звичайно, все тепер буде добре, доню! — і обняв її не те що як племінницю, а справді як рідну дочку. Тепер я був чистий перед своєю совістю, бо не збрехав же, хай вона мені й не дочка, бо не заміню ж їй батька, але рідна вона мені.
І я для неї, виходить, жив, я недаремно жив.
І вона ж варта того, щоб пережити заради неї все, що я пережив.
Вона варта ще стократ пережити те саме.
«Ось воно, виходить, як, — із полегшенням подумав я. — Оце воно, може, і є путі Господні…»
Ми повернулись було йти в хату, коли я почув десь поруч похмуре жалісливе виття.
— Що то? — спитав я Наталю. — Що воно виє?
— Вовки, — спокійно повіла та. — Там же ліси, — кивнула за зарості ставка. — Ото ж і виє, бува.
І тут я вже вдруге згадав почуті вві сні слова польового духа: «То хутір вовкулачий, лихий. Ночі бійся. І повного місяця…»
V. Ой розвивайся, ой та сухий дубе
— Ой розвивайся, ой та сухий дубе,
Скоро мороз буде.
Гей, убирайся ж, молодий козаче,
Завтра похід буде, — наближався до нас і виспівував якийсь юнак.
— А чого се ти, Гнате, розійшовся зі своїми дубами та на ніч дивлячись? — окликнула його Наталя. — Шо тобі, більше ото на співи дня нема?
Ми йшли вуличкою між яворів та осокорів униз до будинку сотника Черниша.
— А, то ти, Наталю! Привіт! Здрастуйте, пане! — одказав нам юнак і спинився. — А я, люди добрі, на війну зібрався, от і співаю. Мені теперечки можна, — мовив поважно і гордо.
— На яку в чорта війну, сякий-такий? — осадила його Наталка. — Ти б ліпше город свій брався садити, вражий син! А то мати бідні заслабли, а тебе, лиципора, не нагнеш! В одних вас на кутку не саджений.
«Слушно», — подумав про себе я.
— Та чого ти, Наталю, — ображено похнюпився молодик. — Так уже і тільки в нас. А онно в Івашів…
— Ти мені зуби не заговорюй, — знов суворо гримнула Наталка. — Розказуй давай, шо за війна така.
Хлопець звеселився.
— Казали… — мовив.
— Хто казав? — тут же обізвалась Наталя.
— Люди казали.
— Ну ясно.
— Так от, казали, мовбито Самойлович збирає людей на похід проти Дорошенка. А ще мова така ходить, що татари підступають до Чигирина, то треба ж боронити…
— Тобі треба? — спитала Наталка.
— Усім нам, — здивовано мовив Гнат.
— Мені не треба, — впевнено одповіла дівчина.
— Ну… — розгубився хлопець.
— Ану не спіши, хлопче, — мовив я, — ти скажи докладно, хто тобі так повів.
— Отож бо, — підтримала мене небога.
— Там, — вказав хлопець пальцем у край вулиці. — При хазяйстві пана сотника балакають.
— Зрозуміло, — кивнув я. — Треба б розпитати, — додав затим сам до себе.
— Ну добре, — мовив хлопчина. — Піду вже я тоді. Щасти вам, — махнув рукою.
— Дивись тільки, Гнате, без мого дозволу шоб ні на яку війну, дивись мені!
— Слухаюсь, Наталочко! — випрямився Гнат. — Без твого дозволу ні-ні!
Я не здивувався тому, бо вже знав, що моя Наталя — ватажок усієї хутірської молоді, і дівчат, і хлопців. Це й зрозуміло: її ж тато — отаман Безрідний, а його я знав добре.
— А чого це у вас в селенні, Наталю, — спитав я, підходячи до господи сотника, — собак не чути?
— А вони тут ночами не гавкають, — повіла Наталя, — по будах сидять, і не виженеш їх відти, хоч із гармати стріляй. Напасть ціла. Воно ще нічого, що хутір глухий, шляхів великих поруч нема, а то б ще крадії які або й розбійники в двір залізли, а ми б і не знали.
— То мо, й не дуже добре, що місцина глуха, — мовив я, — як подивитись.
Пан сотник Черниш (а для мене досі курінний Петро) ждав нас на крилечку і доброзичливо всміхався.
— Здоров і удруге, Хведько! — прорік він голосно. — Дуже приємно мені, бач, із тобою здоровкатись, неначе знову себе молодим одчуваю і стою не під хатою, а під куренем нашим…Ех, були колись часи…
— Таки були, — мовив я.
— Здрастуй, Наталю, — озвався Черниш до Наталки.
— Здрастуйте, — одповіла вона наче трохи винувато, але все ж із гідністю.
— Давай, Наталю, забудемо старе і не сваритимемось більше, — проговорив Петро доброзичливо, — ти мені тепер як рідня, справжня рідня, бо дядько твій — мій друг і брат мій, бо на Січі в ті часи браталися кріпше, ніж од спільних батьків і спільної крові. Я тобі, Наталю, й поможу скрізь, і вступлюся за тебе…
— Та я й сама за себе вступлюся, — мовила дівчина і клацнула чотками (вона як ухопила їх у мене під хатою тітки Христі, так і не випускала більше з рук).
— Я знаю, Наталю. Та воно й не дивно, раз у тебе такий рід.
Я ледь не хихикнув — знав би пан сотник, що у Наталі за рід. Та нічого.
— Ну то що, Наталю, мир? — спитав сотник.
Наталя зиркнула запитально на мене, я кивнув, тоді на сотника і сповістила стримано:
— Мир.
— Ну от і добре, — звеселився сотник, — ідімте хутчіш у хату, а то вечеря холоне.
Ми зайшли. Господа у пана сотника Черниша була заможно обставлена, розцяцькована. У світлиці на стіні висіла пара шаблюк і мушкет, якісь дорогі килими — багато чого. Стіл ломився від наїдків і частувань. Над ним порались наймичка і сотникова жінка.
Ми поздоровкались, зайшли, сіли.
Коли вже ми з паном сотником вгріли по чарці і закусили шматком ковбаси та ще пак пом’янули товаришів молодості, мені прийшло в голову спитати за той збір добрих молодців та можливу війну.
— Оце, Петре Самойловичу, — кажу йому, — почув нині од людей…
— Од яких людей? — сіпнувся він.
«От сучий син!» — усміхнувся я про себе.
— Та так, на вулиці, — одповів.
— І що?
— Та кажуть, ніби війна близиться. З Дорошенком. Чи з татарами. Кажуть, татари на Чигирин мітять. І пан гетьман Самойлович воїнство збирає. Так чи не так? Чи, мо’, брешуть люди добрі?
— Брешуть, — запевнив мене Черниш. — Брешуть, сучі діти!
«Та вже ж», — знову всміхнувся про себе я.
— А якщо чесно, — сотник нахилився до мене, — чернігівський
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрі-чен-ня», після закриття браузера.