Читати книгу - "Коли починається дощ , Майя Молчанова"

Тільки в цей момент усвідомлюю, що голос рятівника мені знайомий, хоч я і не до кінця наважуюсь повірити в це. Він? Тут? Як? Збентежено піднімаю руку козирком, роздивляючись крізь дощ... Андрія, який продовжує притримувати мене за плечі, прикриваючи собою від вітру.

- Звідки ти тут? - задаю єдине питання, яке крутиться в моїх думках, як білка в колесі.

- Пізніше. Треба йти звідси, - він киває на бурхливі хвилі.

З цим я не можу не погодитися: дощ ллє як з відра, блискавки і грім працюють у тандемі з морем, що розбушувалося. Відпустивши мої плечі, Андрій одразу ж веде мене в бік невеликих пагорбів з якоюсь дерев'яною напіврозваленою будкою-альтанкою метр на метр, що сховалася в безвітряній низинці.

- То як ти тут опинився? – повторюю питання, щойно ми забираємось під дах цієї розвалюхи.

- Прийшов, - усміхається він, і я практично читаю по губах його відповідь, адже слова миттєво забирає вітер.

- Прийшов... Прямо від поїзда? Знаєш ... Ти або маніяк, або мій персональний ангел-охоронець.

- Другий варіант, звісно, краще, - він задумливо потирає підборіддя, - але краще буду просто собою. Андрій, - і простягає мені руку.

Стоїть весь мокрий розпатланий. Потемнілі від води волоси прилипли до обличчя, футболка обліпила тіло. І все ж таки він навіть не уявляє, наскільки я рада його бачити.

- Я пам'ятаю, - кажу після невеликої паузи і відповідаю на рукостискання.

Невже він думає, що я могла його забути?

Чим можна зайняти себе у дощ?.. Вдома я зазвичай вмикала фільм або брала книгу, готувала якісь смаколики, розбирала старі фотографії.

Чим можна зайнятися в дощ на острові, відрізаному від цивілізації, коли в рюкзаку лише «сівший» телефон, рушник і майже порожня пляшка лимонаду.

Була б я одна, напевно, весь цей час знемагала від тривоги. Але одна я на щастя не була. Пліч-о-пліч поруч зі мною сидів Андрій, і його впевненість та спокій мимоволі передавалися мені.

На моє запитання “Що ж нам тепер робити?”, він максимально просто відповів: ”чекати”. До ночі ще далеко, гроза закінчиться – перепливемо назад. Про те, як пливтимемо, я намагалася не думати, до того ж Андрій, здається, здогадувався про мої сумніви, отже відволікав, як міг.

Спочатку ми просто розмовляли, але в дощ настільки розшумівся, що робити це стало важко. «Хрестики-нулики» на піску нам швидко набридли, і здається після восьмої "нічиєї" ми переключилися на "бики та корови". Суть гри в тому, що кожен загадує своє число з чотирьох цифр, а завдання противника відгадати це число. Для справедливості між нашими ігровими полями Андрій поставив у пісок вертикальну дошку. Лівою рукою ми показували кількість збігів "корів" (якщо названа цифра є в числі) правою - биків (якщо цифра не просто є, а й названа на своєму місці).

Ця гра виявилася набагато цікавішою вже тим, що тепер ми перемагали поперемінно. Ще кілька годин цього «ув'язнення» і, впевнена, ми заново винайшли б судоку. А от поговорити вдалося тільки тоді, коли дощ почав стихати, і зблідлі грозові хмари, наче війська, що зазнали поразки, причаїлися на обрії.

Безлюдний острів. Я, певно, – п'ятниця, він – Робінзон, бо хоча б знає, що нам робити далі. На межі видимості з води стирчать старі проржавілі човни, і я трохи запізно заспокоюю себе тим, що, у разі чого, блискавка вдарила б не по нам, а по груді металу.

Крізь дірки сірих хмар промайнули перші сонячні промені, піднімаючи над морем горезвісну веселку, (мабуть, ту саму, що неодмінно чекає за поворотом). Дрібна мряка ще зривалася, але хвилі стихли відблискуючи рожевими спалахами неба, що ніби засоромилося від нашої уваги.

Кращого часу для повернення нам і не знайти…