Читати книгу - "Джекпот, Анна Харламова"

                               
«Якщо чоловік здатний заради кохання жінки
                       
змінити самого себе, значить, він гідний взаємності».

Едуардо Сачер
«Таємниця в його очах».

Глава 10.

   Вікторія стояла біля вікна, і мружилась від ранкового, зимового сонця. Вона не спала майже пів ночі, усі її думки кружляли довкола Дмитра.
   Дивлячись, вже майже п’ятнадцять хвилин на сніжинки за вікном, вона ніяк не могла наважитись вийти з кімнати. Той цілунок, який відбувся вчора ввечері, і досі підгинав її колінця.
   Як вийти і подивитися йому у вічі? Як?
   — Вікторіє?
   Дівчина аж підплигнула. Серце закалатало у скронях, а пульс пришвидшив свій «ліміт».
   — Так? — Крикнула у відповідь вона, наближаючись до дверей, але не поспішаючи їх відчиняти. Ця незручність, яку вона відчувала після їхніх поцілунків, не полишала її і досі.
   За дверима почувся смішок, а потім серйозний голос:
   — Може ти, відчиниш двері?
   — Я одягаюсь… Е-е-е… збираюсь на роботу… Ду-же-е-е поспішаю. — Ще голосніше промовила Вікторія, прислухаючись, що діється за її дверима.
   — Я зробив чай… Не такий смачний, як ти робиш,… але…
   Вікторія очманіла.
   Ого! Нічого собі! Зевси теж вміють готувати?
   — Зараз… секундочку… — Промямлила вона.
   — Добре, я зачекаю на кухні.
   Вікторія почула кроки, які віддалялись, хоча її серце від цього не припиняло свою «естафету».
  
   Дмитро подивився на чашки з гарячим напоєм і усміхнувся.
   Вона не виходить з кімнати, бо соромиться… Це означає лише одне, - вона на нього запала. Продовжимо, Ягідко… продовжимо…
   З самого рання, він вигадав, як діяти далі, і у брехливій формі повідає це Вікторії, смачній Ягідці, якою вчора смакував. Її аромат дурманив,… а смак – найсмачніший десерт, який має право носити мішленівську зірку.4
   — Доброго ранку.
   Милий голосок пролунав за його спиною, і він умить обернувся. Вікторія була одягнена в джинси, светр і закутана шарфиком, який учора приховував її красу.
   — Доброго ранку, Ягідко. — Він нахилився і цмокнув її м’які губи, чим шокував дівчину остаточно.
   Вікторія розгубилась лише на мить, а потім запитала:
   — Як ти знайшов чай?
   — Пошукав. — Він усміхнувся, дивлячись їй у вічі.
   — Ну, не кожен здогадається пошукати у банці з під кави, - чай. — Вона засміялась, і знизивши плечима, потяглася за чашкою. — Дякую.
   — З під кави?
   Вікторія торкнулася губами гарячого напою і скривилася, як від кислого лимона. Швидко пройшовши повз Дмитра, вона підійшла до рукомийника і виплюнула те, що було у роті.
   — Це перемелений лавровий лист. — Обернувшись на Дмитра, пояснила вона.
   — Капець! Смачно? — Скривився він.
   — Дуже. Дякую. — Вона тихо засміялась, і додала, вказуючи пальцем: — Он, у тій коробці з під кави – чай. Смачного, а я побігла. — Вона майже вибігла з кухні, але зупинившись, сказала: — У холодильнику є все для бутербродів, а ще є в шухлядці пакет з макаронами, ­як захочеш, - можеш зварити.
   — Стій, Вікторіє… Я хотів сказати, що сьогодні піду на пошуки роботи, тож… Можливо буду пізно. — Дмитро зловив себе на думці, що він біля неї починає «буксувати».
   — Ой, а як же тоді ключі?
   — Зачекай на мене, я швидко одягнусь, і ми разом вийдемо.
   — Добре. Я у коридорі. — Усміхнувшись, вона поспішила одягати кутку.

                                                        *******
   Вийшовши на вулицю разом з Вікторією, Дмитро запитав:
   — Коли ти повертаєшся додому?
   — Сьогодні раніше, приблизно о четвертій. — Вікторія надягала рукавиці, ховаючи свої руки у як-не-як тепло. Хоч рукавиці і не ховали пальчики, - це було краще, аніж зовсім без рукавиць.
   Дмитро дивився на цю красуню у речах, які її геть не прикрашають і не роблять тепліше.
   Треба щось вигадати.  
   — Я б хотів тебе зустріти, але не знаю, якими будуть пошуки роботи… і де саме я буду.
   — Не хвилюйся, все добре. Я звикла. — Вона підняла на нього свої сірі очі, які на світлі мерехтіли синім відтінком. — Гадаю я вже буду вдома, коли ти повернешся.
   — Дякую, що дозволяєш повернутися до твого дому. Я обіцяю, що скоро знайду роботу і одразу звільню твою квартиру. — «Актор-Дмитро» повернувся у майстерну гру.
   — Давай не будемо про це зараз. Спочатку знайди роботу, а потім побачимо, що робити далі. — Вона мило усміхнулась. Чомусь його слова засмутили її, і вона не хотіла цього виказувати Дмитру. — Я маю йти. До вечора. — Вікторія з щирою усмішкою додала: — Бажаю знайти гарну роботу!
   — Дякую, Ягідко. — Він знову нахилився, щоб цмокнути її, але вона поспішила відступити, і так само швидко, почимчикувати по доріжці.
   Ягідко… Ягідко… Що ж ти робиш… Я завжди беру своє. Завжди. Якщо не зараз, - то трішки згодом…
   Дивлячись їй у слід, і проводжаючи її поглядом за перший поворот, він дістав з кишені телефон, і увімкнувши його, набрав Ігоря.
   — Привіт, друже! Можемо зустрітись?
   — Привіт, полонений! — Засміявшись, Ігор додав: — Звичайно можемо!
   — Тоді,… давай через пів години у мене.
   — Добре.
   Дмитро поклав слухавку, і рушив у бік таксі, щоб добратись якось додому.

                                                        *******

   Сидячи у синьому дизайнерському кріслі, Дмитро потягував терпке… янтарне віскі. Смак елітного напою,… дорогої оббивки на кріслі,… панорамне вікно, яке демонструвало місто з висоти пентхаусу, - повертали його до свого звичного життя. І це тішило серце.
   Ігор сидів навпроти, і дивився на замисленого друга. Він, ще не бачив його таким серйозним.
   — Що з тобою, друже? Ти якийсь такий… дивний…
   Дмитро повернувся з думок про Вікторію… про її житло,… і зовсім іншу паралель… всесвіт, - своє житло.
   — А? Що ти казав?
   — Ти дивний, ось, що я казав. Про, що ти міркуєш? — Ігор сперся на долоню і пильно дивився на Дмитра.
   — Про те, в яких умовах проживає Вікторія. — Чесно зізнався він. З Ігорем завжди було легко ділитися тим, що є на душі. Він розважливий хлопець та гарний друг.
   Ігор провів долонею по своїй невеличкій борідці та вусиках, і запитав:
   — Ти, хочеш їй допомогти?
   Дмитро поглянув на друга. Його темні очі, як міцна кава, - пронизували і читали його наскрізь. Його чорні брови зійшлися на переніссі, а довгі та густі вії зробили ледь помітними його очі, але цей погляд – говорив багато, як і загадкова усмішка, зазвичай стиснутих губ. Ігор вдихнув свою гарячу каву і його прямий ніс, розширив ніздрі від задоволення. Він сидів у кутку, у тіні… і його чорне волосся зливалося з напівтемрявою.
   — Хочу. — Одне єдине слово, яке йшло від самої душі.
   Він сам себе не впізнавав, тому не дивувався, що Ігор здивовано нахилився уперед, рушаючи до світла.
   — Ти, закохався…
   — Що?! Ні! Я що бовдур! — Перелякано встаючи зі стільця, Дмитро підійшов до вікна, ховаючись від очей друга, які могли розповісти, та побачити, що у нього на душі. — Я не закохався. Тим паче,… я знаю її один день. — Хмикнув він, дивлячись у далечінь. Будівлі… будівлі… елітні будівлі… У квартирах в цих самих будівлях – навіть не уявляють, як там за поворотом… у сусідньому кварталі. Він і сам не знав, - доки не зустрів Вікторію.
   — Ага. Я так і зрозумів. Ти так завзято заперечуєш, що це лише підтверджує правдивість моїх слів. — Зауважив хлопець, встаючи з крісла. Підійшовши до Дмитра, він поклав руку йому на плече і додав: — Кохання – це добре. Це найкраще, що може бути у житті.
   Дмитро обернувся на друга, знаючи його історію кохання. Він усміхнувся, кажучи таким чином – «все буде гаразд».
   — Я хочу їй допомогти. Але потрібно зробити так, щоб не порушити парі. — Дмитро примружив очі, і почав міркувати.
   — Потрібно, друже… потрібно… — Він похлопав його по плечі.
   — Я щось вигадаю. — Зробивши ковток бурштинової рідини, він промовив: — Я покликав тебе, щоб запитати…
   — Що?
   — Я можу прикриватись твоїм ім’я… кажучи, що знайшов тут старого друга, який узяв мене на роботу? — Дмитро знав, що Ігор не відмовить, але запитати це було потрібно.
   — Звичайно. Ти щось вигадав? — Ігор знову рушив до крісла, де на нього чекала кава на прозорому столику.
   — Я ж не можу завжди сидіти у неї вдома… тож… треба влаштуватись на вигадану роботу. — Знизивши плечима, Дмитро теж поспішив сісти на своє місце.
   — Ну, тоді, - тебе прийнято! — Засміявся він, і піднявши філіжанку з кавою, відсалютував.
   — Дякую – шеф. — Засміявшись, він підняв до верху келих з віскі.
   — Ти вперше влаштувався на роботу. Вітаю. — Усміхнувся Ігор.
   — Так, але на вигадану.
   — Це лише початок… і дуже гарний. — Широка усмішка та блиск в очах, виказували задоволення від ситуації. — Може тобі закортить пізнати, як це працювати і заробляти гроші. А там і дивись, - влаштуєшся на справжню...
   — Яка дотепність. — Він широко усміхнувся і додав: — Все можливо.
   — За це і вип’ємо.
   Дмитро підняв келих до верху і усміхнувся другові.
—————————————
4Перший гід був випущений в 1900 році Андре мішлене, одним із засновників компанії «Мішлен». Гід спочатку був список різних місць, які б могли стати в нагоді мандрівникові, наприклад: готелі, ремонтні майстерні, закусочні або платні автомобільні стоянки. Він поширювався безкоштовно і мав досить помірний попит. 
*Michelin star.gif - дуже хороший ресторан в своїй категорії (мається на увазі тип кухні).
**Michelin star.gifMichelin star.gif - відмінна кухня, заради ресторану має сенс зробити невеликий відступ від маршруту.
***Michelin star.gifMichelin star.gifMichelin star.gif - чудова робота шеф-повара, має сенс зробити окреме подорож сюди.