Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"

У цю мить Дукареліс вирішує піти. Розраховується, кидає «Гарного всім дня!», ті неуважно кивають головами, голови зайняті іншим.

На сходинках за «Вітряком» на нього натрапляє власниця пансіону. Вийшла розвісити білизну сушитися на подвір’ї. Обмінюються поглядами, кількома фразами «для будь-якої оказії», просто заради ввічливості. Але зараз вирішують зробити дещо більше.

— Здається, ви забули свій мобільник у номері, пане Дукарелісе. Він увесь ранок розривався.

—А й справді! Не взяв.

Цього разу Дукареліс затримує погляд на жінці. Ввічлива та симпатична. Перш ніж причинити за собою двері, набирається сміливості й просить у неї дозволу зрізати квітку з її гігантського трояндового куща. Одразу картає себе за це. Відчуває, що почервонів. Наче мале дитя якесь, як соромно!

— Звісно, нащо питати; зрізайте, скільки хочете! — відповідає пані, сором’язливо всміхаючись своєму гостю. Той витягає складаний ножик, необхідну річ у рутині його життя, зрізає вподобану квітку. Вичавлює з себе «дякую» й піднімається сходами. Наповнює склянку води для квітки. Тієї миті знову дзвонить телефон.

— Де ти пропадав? Я телефоную п’яту годину поспіль! — чується з того боку слухавки.

— Вийшов на прогулянку і забув телефон.

— Як справи?

— Більш-менш.

— Може, ця поїздка на острів після стількох років була не такою вже й вдалою ідеєю?

— Не хвилюйся, Ісмено, зі мною все добре.

— Якісь новини з поліції?

— Ні, вони ще проводять пошуки.

— Ти хоч сходив покупатися?

— Так... Море чудове...

Кількасекундна мовчанка. Чути дихання одне одного.

— Тату...

— Що?

— Не роби дурниць... У мене залишився тільки ти!

— Не робитиму, не переживай.

— Тримай мене в курсі. І... носи з собою мобілку.

— Добре, — каже Дукареліс, і зв’язок обривається. Така коротка розмова!

Подумки він вертається на багато років назад. Йому ніколи не забути той вечір з нападником у доньчиній кімнаті. Він закарбувався навік у його пам’яті. Дружини поруч не було, та згодом, певно, жіночій інстинкт активізував якісь шари її підсвідомого. З тих пір вона наче почала трохи його сторонитися, так, наче в неї всередині щось зламалося. Іноді на неї щось находило й вона дивно поглядала на нього, наче вивчаючи, поглядом, який пронизував його наскрізь. Часто він відчував спокусу розпочати з нею розмову, розібратися в причинах такого ставлення. Не наважувався. Вагався, чи це не змусить його ненавмисно виказати те, що насправді сталося в Ісмениній кімнаті. Тож відтоді темна, каламутна пляма весь час набігала на їхнє життя.

Гортає альбом зі світлинами. Ця біля фонтану ді Треві, разом на Карловому мості над Влтавою, перед Букінгемським палацом, біля Віденської філармонії в переддень різдвяних свят, знову разом на узбережжі озера Меларен у Стокгольмі. Нащо зараз йому в цьому порпатися?

Бере рукописний щоденник розкопок, пошарпаний зошит, кинутий на столі, і починає вивчати креслення, плани, перечитувати свої нотатки, манюпусенькі закарлюки, накидані нашвидкоруч через брак часу. Археологи надають великого значення своїм щоденникам. Дехто вважає, що перебіг роботи має фіксуватися точно й чітко, з усіма обчисленнями та спостереженнями. Інші вважають за необхідне також записувати власні враження, спогади та пережитий під час розкопок досвід. Відтак спостерігач сам стає об’єктом дослідження. Дукареліс був прихильником першого способу, але піддався все ж таки спокусі й на берегах або в нижній частині сторінки, між обрахунками й описом горщиків, статуеток і кісток, утулював власні думки, враження, довільні нотатки до своєї остаточної теорії, розповіді про випадки й уривки розмов з підлеглими. Мимохіть туди в хронологічному порядку потрапили окремі слова, фрази з подвійним сенсом, натяки, наочні ознаки змін у його внутрішньому світі. Це була хроніка скоєної зради. Між сторінками лишилися крихти тютюну, хоча стільки років минуло, але ці реальні свідки довгої попередньої історії його життя не зникли. Тоді він курив, тримаючи щоденник в руках, удень на розкопі, пополудні під час класифікації знахідок і ввечері, коли знесилений готувався до сну. Він підносить сторінки до носа, обнюхує, ні, тютюновий запах вивітрився. Лише ледь відчутний аромат ванілі, ледь відчутний, упереміш із запахом старого паперу й вологості буде нагадувати про миті його особистих переживань. І ось, минулий час перед його очима, час, мов пісок витікає поміж пальців, хронос.

Перед його очима знову проносяться Макіс з Антигоною, інші студенти, робітники та його помічники, ями розкопу й знахідки. Знову чує їхні голоси, пане професоре, як лопати копають землю. Гортає одну за одною пожовклі сторінки, аж доки не натрапляє на записи другого літа розкопок. Пам’ятає все до дрібниць у тому фатальному літі, як він позначив вицвілими літерами на берегах свого щоденника зради.

9

Неначе величезний багряний кит, що прямує у відкрите море й пірнає в темні глибини, сонце поволі тонуло в Егейському морі. А те займалося вогнем. Разом з ним спалахувало й небо. Чайки металися над скелями, підшуковуючи місця для ночівлі, останні рибальські човни верталися в гавань і ставали біля причалу. Для місцевих уся ця фантасмагорія була лише оптичною ілюзією повечір’я. Просто неспинна хода часу, через отвір піскового годинника сипався одвічний лад всесвіту. Але для археологів і студентства ці миті, коли сутінки вовчим кроком прослизали поміж останнім світлом і початком темряви, ставали знаком містерій, іншого, загадкового світу, який існував за межами їхньої реальності. Надриваючись увесь день під немилосердним сонцем, вони хотіли вірити, що їхнє життя не складається з самої буденності, і, як будь-яка людина, покладали сподівання на те, інше життя, відмінне від плинності земного існування. Уже звечоріло й узбережжя Фароса наповнилося їхніми тінями, схожими на тіні з «Одіссеї», які мов кажани, гасали над асфодельними луками. З тією лише різницею, що тут тіні людей мали плоть і кров, якщо штрикнути їх голкою, вони б зойкнули від болю.

Усі сиділи тісненько рядком на піску і вслухалися в шум моря, свист вітру, дихання сусіда і, хтозна, може в голос Одіссея, який колись із супутниками пропливав і через ці затоки. Андреас почав теревенити з Мірто, жалітися, як йому бракує Атен і дискачів. Потім розмова перейшла на магазини, покупки, парфуми. «Якось треба сходити в новий Minion[11]» — почулися слова Мірто. Серед них був і Дукареліс, — хто б міг у це повірити, проте — факт! –— він сидів навпочіпки, пане професоре, бо зрештою піддався на вмовляння підлеглих, зійшов зі свого трону і вирішив прожити цей вечір, як усі прості смертні. Було