Читати книгу - "Роза Вітрів"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Ярослава Литвин
Ви тримаєте у руках історію молодої богемної та популярної художниці Рози Вітрів. Вона шукала натхнення, а зустріла найгіршого і найпрекраснішого чоловіка. її спроби нормального життя перетворюються на театр абсурду.
І, незважаючи на втечі, всі злети і втрати, пошуки і відкриття, у цій шаленій, часом пристрасній, часом болісній коловерті, Розі вдається зберегти найважливіше — себе.
ISBN 978-617-7173-30-3
© Ярослава Литвин, 2015
© «Смолоскип», 2015
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Роза Вітрів
1
Я стояла на перехресті, на розі кількох вулиць. Невисока, смішна, руки сховала у дірявих кишенях заширокого пальта, яке роздимав прозорий, із кличем змерзлої землі, вітер. Вітер перемін. Стояла на розі вулиць, суцільне перехрестя, суцільна розгубленість, питання руба, худенька дівчина у малиновому береті. Раптовий вітер здував мене з місця. А я дивилась у небо. Стояла на розі всіх вулиць, на розі усіх вітрів. Дивилась у недоспіле сливове небо. Дзвінок.
З напруженою надією:
— ...Єжи?...
— Я тут. цьо-ого... дівчину зна-айшов, до мене вже за-ась...— винувато промимрив заспаний голос.
— Яка дівчина? Коли?! Ми ж два дні тому ще домовлялися.
— Та вчора. позна-айомилися. Ти прости, чува-ак, га?
Я тявкнула щось у слухавку і нервово закурила. Ненавиджу, коли мене називають «чуваком». Ранок був паскудний і голодний.
Я допіру зійшла з потяга на київський вокзал, почистила зуби у громадській вбиральні й подзвонила одній прекрасній істоті, у якої мала пожити перший час, доки не стану на свої рівні дві.
Але все вийшло інакше. Ну, і хіба десь там, у підшкірку, я не знала, що так і буде? Така наївна.
На мені тяжким гнітом висів сімдесятилітровий наплічник, куди я щільненько запхала всі свої пожитки. Крім того, в мене була совість. І на совісті теж багато чого зависало. Наприклад, усвідомлення відсутності коштів, розуміння, що робити, й всеохоплююче відчуття власного ідіотизму. Але було основне — бажання змінити своє життя. І ця основа гріла мене зсередини, як коньяк у дощову днину.
Бездумно пройшовшися туди-сюди вокзалом, розглядаючи київські торти, я вирішила скористатися пропозицією ввічливості, яку якось лишила у соцмережах одна добра людина.
Гала — моя однокласниця, ми із нею майже не спілкувались у школі. Але чомусь із часом люди, в яких мало вражень у сучасному, починають ностальгувати за недалеким минулим. Вони влаштовують зустрічі випускників, вітають з днями народження і лайкають аватарки.
Гала — мій абсолютний антипод: вихована і добре влаштована, працює в банку, заміжня за добропорядним молодим чоловіком (киянином) і пристойно чекає на первістка.
Я ж без роботи, житла, чоловіка під боком і не вмію подбати навіть про кактус, вже не кажучи про себе.
У Гали вдома було тепло і хороше: блакитні фіраночки в кухні, піддупнички на табуреточках в тон, капці для гостей, три види освіжувачів повітря в туалеті.
У Гали токсикоз — вона мене з ходу в душ, а наплічник веліла сховати до шафи. Я і не думала, що мої справи настільки кепські. А душ у них, знаєте, така кабіна для телепортацій з радіо — я просто у захваті!
Снідаючи в її кухоньці манною кашею, почувалася так, ніби повернулась у дитсадівське дитинство, і безумовно раділа.
Мені подумалося, що дуже-дуже правильно вийшло, що я починаю своє нове життя саме з такого джерела.
Її чоловік, Сергій, якого вона кликала «моя друга половинка», чим щоразу змушувала мене ніяковіти, виявився приємної зовнішності офісним планктоном. Він дивився на мене з якоюсь недовірою, як на розмороженого кальмара, але мене ж теж не на смітнику знайшли, я вмію бути лялькою, як вже дуже постараюсь.
Тому я толерантно втекла в кухню до Гали допомагати їй куховарити.
— Як у тебе в особистому? — спитала вона, щось колотячи. Є така категорія людей, яких перш за все цікавить твій сімейний статус і всілякі побутово-ритуальні подробиці, як-то весілля, родини, хрестини, розлучення і похорони, ну і, може, ще трішки хвороби і діагнози.
Я розвела руки: моя сила в тому, що я відкрита для світу, чи щось типу того. Що тут сказати?
— В сенсі? — вдаю, що не зрозуміла питання, сподіваючись, що їй стачить делікатності не мучити мене далі.
— Ну, ти з кимсь зустрічаєшся? В тебе є наречений?
— А-а-а, от воно що... Ні, якби-то нема. А знаєш, у моєму оточенні просто не прийнято бути з кимсь у парі, розумієш? У нас free love — сьогодні хочеш з одним, а завтра з іншим, а хочеш, то й взагалі з двома одночасно. І ніхто не ображається, все відкрито і просто,— я зробила чесні-чесні очі, мої найкращі очі, коли я когось обманюю задля розваги. На Галу подіяло. Я усміхнулася про себе і вирішила додзьобати її пристойність на найбільшій глибині:
— І діти, діти, навіть коли вони народжуються, то ніхто і не знає, хто батько. І не перевіриш. І виховуються всі кагалом у комуні.
— Як цигани? — питає Гала.
— Так,— кажу,— типу того.
— І заміж ніхто не виходить? — Галі стає моторошно, вона блідне.
— Ні. А нашо? Ми всі вільні, незалежні, у нас є вселенська любов...
— Тоді поміняй своє оточення, компанію.— несміло, але так серйозно, залізно каже Гала.
— Нашо?
— Як нашо?! Ну як нашо? Щоб заміж вийти!
Ми подивились одна на одну дикими очима, повними непорозуміння,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роза Вітрів», після закриття браузера.