Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"

Вітер Егейського моря приносить до нього запахи моря впереміш з пахощами трав, які колись давно вже наповнювали його груди. Це те саме місце, де нічого не змінилося, те саме море і небо.

Дукареліс видобуває зі спогадів ті дні своєї останньої молодості. Знов озирається довкруж. Пейзаж, що простирається перед ним, може й лишився незмінним, але змінився він сам, роки не повернеш. Самотній посеред запустіння, немов артефакт доісторичної доби, що відбився від своєї епохи, останній у своєму роді, немовби усвідомлюючи трагізм такої долі, він простує в бік поселення. Розжарена, аж біла, цятка сонця пече йому спину. Лише в Пісині наважується трохи освіжитися. Швидко озирається, нікого нема, скидає з себе одяг і стрибає у воду. Падіння тіла у воду сполохує чайок, які порозсідалися на скелях, вони зриваються в небо й носяться з галасом над головою. Море крижане, тіло судомить від холоду, дихання пришвидшується, захлинається, утрачаючи природній ритм, але невдовзі відновлюється; він відчуває тілесну й духовну невагомість, смак якої, здавалося б, давно вже забув. Кілька разів пірнає з головою, струшує воду, здіймаючи вихор бризок, зітхає з насолодою. Потім видряпується з води, лягає між камінням і як ящірка гріється, обсихаючи на сонці. Вибоїни в скелях рясніють великими кристалами морської солі, із розколин пнуться солонець, критмій і каперці. Перед його очима оживає самобутній гомерівський пейзаж. На кілька хвилин заплющує очі. До слуху долітає шепіт, здалеку доносяться наче биття крил нерозпізнані слова. Шепіт... шепіт... шепіт... Раптом калатає нашийний дзвіночок. Він сполохано підхоплюється на ноги. На схил висипали кози й розбрідаються поміж кущів у пошуках їжі. Пастух дивиться в його бік. Спалахує від сорому, швидко натягує одяг на вологе тіло і так, у мокрому, іде геть.

8

Поселення змінилося. Коток прогресу та змін добряче пройшовся по ньому, понатикавши скрізь hotel apts, luxury villas, resorts, bungalows, inns, які одразу ж обступили таверни, ресторани, супермаркети; не забарилися й державні служби. Пожвавлення інтересу держави до небораків, що опинилися в цьому глухому кутку, пояснювалося тим, що запахло грішми, тож чом би і їй не порозкошувати мов паразиту на пораненому тілі країни? На пам’яті Дукареліса, у ті роки, коли він зображав тут Індіану Джонса, не було ні електрики, ні гімназії, ні фельдшерського пункту, ні аптеки, ні банківського відділення. Своєрідним збігом було й те, що тоді по каналу ЕРТ2 якраз почалася демонстрація серіалу «Глушина», де розповідалося про схоже життя острів’ян, які обходилися без школи й лікарні. Єдиним зв’язком з великим світом була поіржавіла бляшанка, яка вряди-годи причалювала, якщо, звісно, це їй вдавалося під час негоди, до пристані. Її корпус тріщав, коли вона пришвартовувалася до берега, тріщав, коли вона відчалювала чи потрапляла в шторм. Зрозуміло, ні він, ні острів’яни не побачили цей серіал, адже на острові не було жодного телевізора, навіть як виставкового зразка в магазині. Однак вони довідалися про вихід серіалу з газет, які іноді таки потрапляли на острів. Їм, як і сотням мешканців інших закинутих островків Егеїди, кортіло уявляти, що серіал знімали саме для і про них. Звідки їм було знати, що держава ламаного шеляга не витратила на зйомки. Як змінився світ, меланхолійно думає він. Охоплений песимістичними настроями, завважує, що зовнішні прояви часу довкола разом з нашими змінами є мірилом, яке визначає наш власний занепад, і способом нагадати собі про власну смертну та вразливу природу. Однак він знає: те, що змінюється, є мушлею, це — не сутність речей, їхня душа. Час є нічим іншим за народження та смерть. Це просто винахід людини, що впорядковує хаос. Не складно ж зрозуміти! Він усе своє життя креслить горизонтальними та вертикальними лініями зв’язки між теперішнім і минулим, від поверхні до надр, пронизуючи геохронологію. Настав час провести такі ж лінії у власній душі, протягти їх назад у минуле тепер, коли все починає ставати присмерковим і втрачати барви. Здається, лише таким чином можна буде зрозуміти, як хвиля часу закинула на цей острів те, що лишилося від його колишнього Я.

Заходить у кав’ярню на п’ять хвилин перепочити. Замовляє каву в юнака; чує, як того кличуть Ілір. Він білявий, низенький, міцно збитий, товста кістка, щербинки між зубами, кутасті риси обличчя. Албанець, який невідомо звідки тут узявся, хто знає, яка одіссея привела його з Іллірії до Куфонисі. Скільки морів і гір він лишив за своєю спиною?

Компанія рибалок на пенсії байдикує за столиком поруч. Вони нащадки піратів, які колись улаштували тут своє лігво. Дукареліс читав про народні пісні з капітаном Стекулісом, про Туркодимітриса, Катінгоса та Іскоса, які промишляли в цих краях під час революції[8]. Розглядає їх збоку. Так, викапані піратиська. Схожі одне на одного, хоч і коряться вимогам сучасної моди: чорні сорочки, сиві бороди, обгорілі на сонці обличчя. Трохи затримується, щоб насолодитися підслуховуванням їхніх бесід. Сьогодні він надів на себе маску соціального антрополога.

Починає один із цих старих парубків: «Мій батько в житті боявся лише одну річ: раптового шквалу сіверка[9]. Якось вийшли ми у відкрите море, і — раз, здіймається. Штиль, як корова злизала. Ми: ану ж спробуємо заховатися за мис, а там, як уже буде! Поки підійшли до Антикері, удвох на палубі витягали сітки. Хвилі за мить стали перехльостувати через борти, мамо рідна! Море не впізнати... Як ми тоді вціліли, одному Богу відомо!»

Інші хитають погоджуючись головою. Розуміють. Знають. Десь так мали розмовляти і їхні кікладські предки п’ять тисяч років тому. Певно, їхня шкіра теж була обпечена сонцем, загрубіла від солоного морського вітру. Це — незрима тектонічна плита, що невідчутно, безшумно рухається під їхніми ногами, далеке минуле, яке раптово активізується немов сплячий вулкан, виштовхуючи назовні сокровенне, лишаючи сліди в їхньому житті.

Інший починає пригадувати свої біди та негаразди. «Вийшли в море, жодної риби не видно, не таланить, хоч ти трісни. Через дві години на те саме місце приходить покійний Венетис і одним махом витягує сто п’ятдесят кефалей. А іншим разом, пригадую, ходили зі Ставросом, земля пухом. Я лише цигарку закурив, а він — раз — сорок кефалей витягнув. У нас однакова приманка була. Я витягнув лише три кефалі та три чорні скорпени».

Рибалки замовкають. Дивляться на море, погладжуючи бороди, і курять. Їхні вуса та пальці пожовтіли від нікотину. Скільки років їхні руки шкарубли й нівечилися від того, що і взимку, і влітку вони закидали та витягали сітки. Скільки