Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

– Впевнені, що вони не вб’ють мене? – дівчина глянула на вождя з-під лоба.

Сумніви неприємною напругою скували її тіло, адже вибір був нещедрим: або божевільний ризик, або... щось набагато – набагато гірше.

– Ці люди не варвари, як ти, мабуть, думаєш. Вони далеко не такі жорстокі, як твій батько. Їх серця не позбавлені милосердя: я і мій народ – чудовий приклад цьому.

– Звідки ви так багато знаєте про мою сім’ю? – спохмурніла ще більше принцеса.

Вона, зрештою, впевнилася в тому, що мати від неї приховала багато всякого. Й це неприємно вкололо, адже Корнелія наївно вважала, що між нею й королевою немає таємниць.

Вождь розтулив було рота, щоб щось сказати, однак до катраги раптом зазирнув молодий хлопчина.

– Прибули! – кинув він коротке, проте серйозне.

– Зараз буду, – кивнув йому вождь Озман, перемінившись в обличчі, а тоді звівся й поглянув на гостю: – Схоже, цю історію доведеться відкласти на потім. Знайди собі якусь розвагу, лиш будь неподалік. Я покличу, коли знадобишся.

Еллі мовчки вийшла на вулицю й нервово вдихнула по-літньому тепле повітря. У хустці, нехай тонкій, було надто жарко, але скинути її повністю з голови дівчина не наважувалася, хоч знала, що навряд чи тут, на території Шайванів, у розпал сутички з чужинцями знайдуться безчесні работорговці.

Зрештою, наткнувшись поглядом на невисокий зелений пагорб, достатньо віддалений, щоб залишатися в полі зору вождя Озмана, але при цьому не викликати підозри в його небезпечних гостей, принцеса зрушила з місця й неквапно попрямувала до нього.

Легкий вітерець колисав сотні високих ромашок довкола й розносив простором запах моря. Еллі зморщила носа – аромат свіжої риби вона ніколи не любила, а тут він відчувався доволі сильно з очевидних причин. Та навіть на тлі цього недоліку не губилася чарівність моменту. Вона щиро всміхалася, бо очі її дивилися значно далі високих кам’яних замкових мурів. Вони бачили не безнадійну темряву, а широкі сонцесяйні простори, безкраї й вільні, як і вона сама тепер. Хоч серце досі тривожно здригалося через матір. Батько, дізнавшись про її витівку, просто так цього не покине. Королеві знову доведеться терпіти його знущання. Через це смак запаморочливих пригод псував легкий гіркуватий посмак. Але Корнелія повторювала подумки, що варта цього – варта хоч одним поглядом торкнутися світу, який у будь-який момент може покинути.

З цією думкою вона давно змирилася. Навчилася терпіти біль своєї хвороби, однак знала: надовго її терпіння не вистачить. Вона віддала б усе на світі, щоб бодай один рік прожити нормально. Однак лікарі в Сайріфії позбавили її такої надії.

«Хвороба тяжка й невідома, ліків до неї у нас немає. Можливо, лорди Високого світу допомогли б…» – говорили всі, як один. Але король Осмальд мав надто пишну гординю, щоб кланятися пред безсмертними задля рятунку своєї доньки. Зрештою, вона ж народилася не його сином. Задля хлопчика він, мабуть, постарався б краще.

Так уже склалося, що чоловіки в їх світі мають значно більшу владу. Вони займають керівні посади, володіють різними привілеями в суспільстві, та й закон їх наділив більшими правами. А жінки народжуються лише щоб продовжити рід і служити своєму "пану", працюють на чорних і низькооплачуваних роботах, обмежені в права і можливостях, більшості не дозволено навіть покидати кордони свого королівства. Хоча Еллі чула, що Ґвотерман дотримується більш демократичних поглядів (це королівство удвічі більше за Сайріфію й понад століття співпрацює з деякими расами Високого світу, тож вплив останнього був неминучим). Їй хотілося б переконатися на власні очі, чи так це насправді, однак ризик залишався дуже великим. Без супроводу представника чоловічої статі будь-якій жінці й будь-де на цьому континенті (крім земель вільних племен, хоч і тут є свої нюанси) дуже небезпечно перебувати. Хтось достатньо могутній може просто привласнити її життя, як якусь річ – і це збіса лякає. Світ людей – по-своєму страшне місце. Й навіть моторошні легенди про безсмертних поруч із ним губляться.

Підставивши обличчя сонечку, Еллі заплющила очі й усміхнулася. Вперше за довгий час так щиро й просто. Тепер їй здавалося, ввесь світ розгорнув перед нею свої ласкаві обійми й радо запрошує в них пірнути. Не лякала ні подорож на Близьку Північ, ні товариство воїнів Хродґейра, ні невідомість, що туманом заслонила собою її близьке й далеке майбутнє… Чи принаймні принцесі так здавалося. Вона хотіла так думати, щоб, бува, не передумати й не відступити перед обличчям страху, який і без того останні роки був її незмінним супутником. Настав час кинути цьому товаришу виклик і показати, що доньку королеви Аліші не так просто зламати. Принаймні тому, що задля цієї волі вона принесла вже надто багато жертв.

– Корнеліє, будь ласкава спуститися! – Еллі здригнулася, почувши голос вождя Озмана, й жваво скочила на ноги.

Тіло її вкрилося мілкими сиротами через дурнувате хвилювання. Вона боялася, що чужинці відмовляться брати її з собою. Зрештою, вони ж завойовники, які прийшли сюди підкорювати людей, а не допомагати їм. Чи ж справді вони такі милосердні, як переконує материн приятель? Чи не пошкодує Корнелія про свій вибір?

Однак, перш ніж розвернутися, вона помітила, як перед нею загоряється знайомий синій вогник, розростаючись, як це було з її порталом. Серце впало у п’яти, дівчина злякано позадкувала, її тіло штовхнув раптовий порив вітру, нога не знайшла опори – й Еллі відчула, як завалюється назад.

Скрикнувши від різкого спалаху болю у спині, а згодом – в усьому тілі, вона клубком скотилася з пагорба. Хустка налізла на очі, позбавивши змоги нормально бачити. Принцеса підняла голову та зорієнтувалася, в якому напрямку має бігти, тільки вгледівши кілька пар ніг.

– Допоможіть, благаю! – викрикнула вона слізно, з важкістю скочивши на ноги й ринувши в бік тих, хто, вірила, зможе захистити.