Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

– Хто ви? – запитав він різко, поклавши руку на руків’я кинджала, схованого у шкіряні піхви, прикріплені зліва до паска.

Тремтлива рука Корнелії пірнула туди, де була захована дерев’яна монета, й дістала реліквію, котру через мить простягнула Озману. Вираз його обличчя миттю змінився на здивований.

– Аліша? – видихнув він недовірливо і, як здалося Еллі, зраділо.

– Ні, – похитала головою дівчина й приспустила шарф так, щоб прояснити своє обличчя, – її донька, Корнелія. Я тут, бо мені потрібна ваша допомога. Мати дала мені цю річ і сказала, що ви не посмієте відмовити.

Вождь Озман відчутно згорбився й розчаровано видихнув. Його пальці до побіління стиснули монету, а згодом сховали її в бокову кишеню штанів.

– Іди за мною, – наказав він, а тоді розвернувся й додав уже через плече: – Лише прикрий своє обличчя. Тебе не повинні тут бачити. Ти обрала не найкращий момент для візиту.

– Це тому, що ви вирішили примкнути до чужинця? – не стримала докірливого Еллі.

Чоловік всміхнувся й кинув тихо:

– А ти схожа на неї, – тоді знову рушив.

Корнелія прилаштувалася поруч, намагаючись не відставати й тримаючи на язику ще безліч запитань.

– У нас буде небагато часу на розмову. Незабаром тут з’являться ті, хто не повинен тебе бачити.

– Чому ви здалися? – несміливо поцікавилося дівча, відреагувавши на попередження коротким кивком.

– Щоб зберегти життя собі та своїм людям, – спокійно відповів вождь, дивлячись перед себе, – нам і без усіляких війн живеться несолодко. Перший же бій знищив би нас, тож я не мав іншого вибору. Це рішення далося мені нелегко.

В голосі очільника Шайванів лунали легкі нотки смутку, проте аж ніяк не каяття, розпач, сором чи злість... Еллі подумала, що батько на місці маминого приятеля здурів би від люті й покусаної гордості. Він, ймовірніше, поклав би ціле королівство, щоб довести чужинцям свою велич і верховенство, бо людське життя для нього ціни не має.

– Ти тут сама? – раптом поцікавився вождь, мовби з потайною надією.

– Так.

– А мати?

– Залишилася в замку.

Від того, як важко зітхнув чоловік попереду, Еллі збагнула, що його з її матір’ю, схоже, пов’язували пута дещо сильніші, ніж вона думала спочатку. Вони однозначно були не просто знайомими. Й не просто сторонами, які уклали магічну домовленість.

– У неї все добре? – продовжив розпитувати вождь Озман.

Принцеса закусила губу, не певна, чи доречно буде сказати правду. Тож обмежилася ухильним:

– Могло б бути й краще.

– Звісно ж! Інакше тебе б тут зараз не було.

Через хвилину вони ввійшли до просторої катраги, спорудженої зі шкур різних тварин. Вона була крайньою на межі поселення, далі починалися пасовища, на яких зараз паслася худоба. Сонце всередині уже не пекло так сильно в голову, проте повітря стояло трохи задушливе, із якимось неприємним запахом.

– Тут нас ніхто не почує. Говори, для чого прийшла! – наказав вождь, опустившись на широкий різьблений дерев’яний стілець із високою спинкою та м’якими підлокітниками, обшитими хутром.

– Мені потрібно дістатися берегів океану Мелізмів і знайти в порту надійного перевізника, який зміг би доправити мене без пригод до найближчого континенту. Це треба зробити таємно, щоб мій батько ні про що не довідався. А ще мені необхідні харчі й вода.

– Ти від нього втікаєш чи не так? – зіщулився Озман, подавшись уперед.

Корнелія гучно ковтнула й кивнула – чого правду ховати.

– Певен, на це є серйозні причини, – промовив він обережно, – тим важче мені тебе розчаровувати: до наших берегів морські торговці більше не пристають. Ми – народ бідний, як ти, мабуть, помітила. Де нам тут взяти грошей? Виживаємо, як тільки можемо, тож морська торгівля давно стала неприбутковою справою. Наші землі родючі, проте скупі на корисні копалини й деревні матеріали. Ми виживаємо рахунком городини, худоби й риби, як і інші племена. Всім, окрім твоїх родичів Морнів, що користуються ласкою короля Осмальда, зараз украй нелегко.

– Чому ж ви теж не уклали союзу з одним із королівств? – нахмурилася Еллі, хоча певна була, що знає відповідь.

– Партнерські відносини з нами королів Середнього світу не цікавлять. У нас немає, чим їх здивувати. Але й асимілюватися з ними ми не хочемо. Нам огидні закони, норови та принципи королівств. Скажи, чи ж дуже щаслива твоя матір після того, як стала жителькою Сайріфії, ба більше – її королевою? – невесело всміхнувся вождь, мовби знаючи напевне, яка доля насправді спіткала його знайому.

Корнелія опустила понурий погляд на свої зчеплені руки й промовчала. Авжеж, тутешнє життя краще за те, яке змушені проживати вони з матір’ю. Нехай тут усе пожирає бідність, але їжі й даху над головою, хай навіть не вишуканого, цілком достатньо для щасливого й мирного існування. Розкіш і багатства палацу не варті тих тортур, які королева з принцесою змушені терпіти. Ніщо не варте...

– Що ж мені тепер робити? – розгублено й приголомшено прошепотіла Еллі.

Дороги додому немає. І шлях до рятунку закритий. Утеча стала великою помилкою.

– Вибір у тебе не великий, – задумливо почухав підборіддя вождь, – або повернутися додому, або…

– Або? – повторила дівчина, з новою надією глянувши на чоловіка, який нерішуче замовк.

Той скосив на неї непевний погляд, а тоді все ж зітхнув:

– Я можу відрядити тебе на Північ разом з воїнами Хродґейра, як одну з моїх людей. Колись мені доводилося бувати на тамтешніх землях. Знаю, що до Вудвінської протоки, розташованої на схід від Осворда, причалюють торгові кораблі з Літриції – невеличкої країни, що за океаном Мелізмів. Цей шлях може стати надзвичайно довгим, складним і небезпечним, але він єдиний, якщо ти хочеш покинути континент саме з моїх земель.

Корнелія дивилася на вождя Озмана широко розплющеними очима й не могла повірити, що він справді пропонує їй, єдиній принцесі Сайріфії, обманути ворога й використати його для втечі. Ця пропозиція здавалася, якщо не жорстокою насмішкою, то щонайбільше спробою зрадити її королівство, прирікши невинних людей на смерть у кровопролитній війні. А втім, доля батькових земель принцесу не надто хвилювала. Любові до свого народу вона ніколи не відчувала принаймні тому, що він був для неї фантомом з іншої реальності. Вона та її піддані наче існували у двох різних вимірах. А титул принцеси завжди був і залишається не більше, ніж просто словом. Ні цей світ, ні королівство Сайріфія, ні король не чекали її народження. Вона мала й має лише матір – і тільки їй і її волі до скону залишиться вірною.