Читати книгу - "Твоя некохана дружина, Юлія Бонд"

Богдан

Після розмови з Уляною злий як собака сідаю за кермо. Не розумію цю дівчину, ось зовсім. Я їй серйозно заміж запропонував вже вдруге, а вона мене на три літери надіслала в м'якій формі – ну як вона вміє.

І взагалі, звідки Уляна дізналася про Мілу? Мабуть, мала моя сказала. Згадавши про сестру, вирішую набрати її на мобільний та виписати по перше число, але Леся не бере слухавку.

З психом стукаю кулаком по керму.

Чорт забирай…

Не складається все. Ще з Мілою треба було б порозумітися. Хрін знає, що з усім цим робити далі.

Зрозумівши, що без дружньої поради мені не обійтися, набираю Дімона. Сьогодні п'ятниця, отже, офіційно є нагода нажертися. Домовляємося з другом зустрітись у барі.

Починаємо легкого, а там, як піде.

– Не розумію тебе, Богдане. Навіщо ти з тою Уляною каламутив, коли з Мілою збиралися одружитися? – Запитує друг після того, як я вилив йому душу.

– Дядько її попросив. Ми з Улею спілкувалися кілька місяців, ну так знаєш… Чисто "привіт", "поки" і в такому дусі. Я не сприймав її як дівчину, але добре відносився. Вона мені як людина сподобалася. З нею було цікаво спілкуватися, вона навіть кілька разів підкинула ідеї для створення нових програм. Начитана. Мудра. Душа світла.

– Так… Щось я зараз не зрозумів. Ти мені точно про племінницю Скорікова кажеш? Описуєш її так, ніби захоплюєшся нею.

– Та ні. Як жінка, вона мене не вражає. Страшна сильно. Але людина хороша. Це щира правда.

– Це я вже зрозумів. Далі що?

– Скоріков вирішив, що я зможу висмикнути його племінницю з глибокої депресії. Кілька років тому її близькі загинули під час пожежі, будинок згорів. Ну, загалом, я її витягнув, як бачиш.

– Угу, бачу. І зробив їй дитину.

– Ну так вийшло.

– І що тепер думаєш робити?

– Не знаю. Одружитися з Мілою буде неправильно після всього. Та рано чи пізно вона все одно дізнається, що в мене дитина від іншої. Сама захоче розлучитися.

Тяжко зітхнувши, подумки візуалізую майбутнє. Ні, не візуалізується. Все так заплутано, що важко припустити, що буде завтра.

– Так друг. Погані твої справи, – поплескавши мене по плечу, Дімон пропонує знову випити.

Дружньої поради цього вечора я так і не отримую. Діма просто у шоку, дізнавшись, що коїться з моїм життям.

За кілька годин таксі доставляє мене п'яного додому. Діставшись до спальні, я падаю на ліжко і сплю глибоким сном до самого ранку.

***

Прокинувшись вранці від головного болю, що розриває на частини, я шкодую, що вчора ввечері добре набрався. Дружньої поради так і не отримав, лише похмілля заробив.

Мобільний оживає стандартним рингтоном. Із заплющеними очима шарю рукою по тумбочці, відкривши одне око, читаю на екрані ім'я Міли.

– Алло, – сонно бурчу в слухавку.

– Привіт коханий. Спиш, чи що? Богдане, уже дванадцята година дня, ну ти й соня, – сміється Міла, завдаючи моїй голові новий сплеск тупого болю. – Я в тебе грошей хочу попросити. Уявляєш, я тут купила собі сукню та туфельки, але мені трохи не вистачає. Скинеш?

– Скільки?

– П'ятдесят тисяч, але краще сімдесят, я там ще сумочку собі придивилася.

– Надішлю.

– Тільки скинь зараз, будь ласка. Я на касі стою, не можу здійснити оплату.

Натискаю на кнопку "завершити виклик". Намагаюся роздуплитися. Контрастний душ привів би до тями, але Міла просила грошей. Поплескавши себе по щоках, трохи починаю думати. Відкриваю на телефоні банкінг, перекладаю сто тисяч на карту Міли, щоб точно вистачило на всі її брязкальця. І вже готовий відкинути телефон убік, як на екрані спливає повідомлення "Інстаграм". Нова історія Уляни. Тисну подивитися.

Уляна тримає на руках якогось малого. Я особливо не розуміюся на дітях, але дитина вже не в пелюшках, але ще не ходить. Поглядом чіпляюсь за чоловіка поруч з Уляною. Шестерні в моїй голові крутяться з підвищеною швидкістю. Здається, я знаю цього чоловіка, бачив його в лікарні, коли приїжджав відвідати Улю.

Чоловік цей солідний. У сорочці, весь такий важливий. Мені ніби начхати на племінницю Скорікова, але зараз чомусь не дуже. Я знову і знову переглядаю коротке відео. Вона йому посміхається, якого чорта?

***

Уля

– Від усього нашого дитячого будинку величезне вам дякую, Артуре Миколайовичу, – директор установи вручає Артуру подяку в рамці, а мені – квіти. – Ви з Уляною наші рятувальники, стільки добра робите для дітей.

– Хай буде на благо, – відповідаю за нас двох я.

– Зробімо спільну фотографію на згадку? – пропонує директор і ми погоджуємося.

Телефон ставиться на таймер. Вишикувавшись в один ряд, притискаємося один до одного, щоб потрапити в камеру. Артур обіймає мене за талію, а моє тіло гостро реагує на його дотик. З'являється тремтіння.

Хмурюся, але знаку не подаю, як мене це напружує. Мені здається, ні, я впевнена, що Артур нерівно до мене дихає.

Але чому? Не знаю.

Натомість я точно знаю, що мене лякає у цьому чоловікові – зовнішність. Величезний як скеля, під два метри на зріст, борода така жорстка на вигляд, та ще й старший за мене на овер дофіга років.

Телефон робить знімок і ми розходимося. Попрощавшись зі співробітниками дитячого будинку, куди ми з Артуром Миколайовичем привезли нову техніку для кухні, виходимо надвір. Відчинивши двері з боку пасажира, начальник подає мені руку. Насилу змушую себе йому посміхнутися, нічого ж такого не відбувається, Артур просто намагається бути чемним зі мною. Але десь усередині мене все одно зароджується тривога, вона заволодіває усім тілом, змушує бути напруженою, готовою до небезпеки у будь-яку хвилину.

Дочекавшись, коли я влаштуюсь на сидіння, Артур стрибає за кермо. Заводить двигун і, подивившись по дзеркалах, змушує машину рушити з місця.

Я дивлюся у вікно, намагаючись ігнорувати питальні погляди, які чоловік час від часу кидає в мій бік.