Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

— Дем’яне…

— Ні, я мушу дістатись туди за будь-яку ціну…

— Дем’яне, прокинься…

— М?

Прочинивши одне повіко, побачив перед собою маму. Як завжди, вона лагідно всміхалась до мене, але тепер поглядала дещо напружено в сторону мого робочого місця.

— Синку, це так має бути? — запитала вона і знову подивилась туди.

Підвівшись, я спробував сфокусуватися на картинці перед собою. Купа відкритих вікон на екрані і якісь невідомі мені файли. Частина досі завантажувалась… Зіскочивши із ліжка, я сів за стіл і мовчки спостерігав, як хтось діяв від мого імені. Спробував втрутитись, але система не відповідала на мої запити. Натомість у нижньому вікні виник злорадний смайлик із приписом: «Доброго ранку».

— От паразит…

— Що це? — запитала мама, торкнувшись моєї голови. 

— Та познайомився із деким надокучливим в Етеріалі…

— І тому тебе знову заблокували? — з підозрою запитала вона, тицьнувши пальцем у таймер, на якому залишалось ще дві години.

— Майже, але тобі нема чого перейматись, чесно.

— Сподіваюсь, — вимовила з полегшенням і поцілувала у волосся. — Одягнись і йди снідати, батьку сьогодні ввечері потрібно повертатись…

На мить я розгубився, а потім напружився… Цікаво. Не сказавши мамі ні слова, підійшов до шафи й взяв перше, що втрапило до рук. За кілька хвилин вже став перед батьком, який сидів за столом, щось вичитуючи на своєму дисплеї. 

— Чому так раптом? — запитав я, сівши поряд. — Ти ж ніби мав затриматись.

Тато мигцем глянув на маму, яка одразу ж, немов згадала про щось важливе, вийшла із кухні.

— Мав… У разі, якби ти не справився.

Смикнув бровами та примружив очі.

— Ти якось причетний до Етеріалу? 

— Етеріал це лише віртуальний світ, Дем’яне…

— Ти знаєш, про що я, тату. Твоя робота полягала в тому, аби доставити мені комплект для доступу. Найновіший, тату! — ми обидва не відводили поглядів, але й обидва були непохитні. Він не заперечував, ані спростовував, тож я мав рацію. — Навіщо я їм потрібен?

— Є директиви, яких я не можу порушувати, Деме. Кожен мусить робити свою роботу.

— Але для чого? — я мотнув розгублено головою. — Як я можу робити те, чого не розумію?

Щойно тато хотів відповісти, як на його панель поступило повідомлення, від якого він смикнув бровами. 

— Емікс? — припустив цілком впевнено. Погляд батька на мить став здивованим, але згодом таким же зосередженим на розмові.

— Дем’яне, на все свій час. Не марнуй його на запитання, на які все одно матимеш відповіді. Все згодом. Просто доведи, що тебе обрали недаремно.

— Обрали? — здивувався якщо чесно. — Як цуценя в притулку, чи що?

— Не утрируй, малий. 

— Батьку, але ж це нечесно та й нерозумно…

— З часом ти все зрозумієш. Просто зроби справу… Задля усіх. 

Чи варто було якось пояснювати, наскільки ця ситуація набирала нових обрисів? І чим далі доводили мої роздуми, тим більше виникало запитань. Та вершиною було те, що за двадцять хвилин після сніданку мені надійшло кілька замовлень від «Департаменту Внутрішньої Інформації». Але дивним був не відправник, а адресати. Вони були з того самого списку! І це не випадковість!

Тож, запакувавшись у куртку з капюшоном і нап'явши карго з водовідштовхувального матеріалу, під дощем наближався до замовника. Так, подорожувати бордом у дощову погоду було особливим екстримом у моєму житті. Дивилися, як на недоумка, але мені було байдуже, бо розрізати калюжі під їхній шурхіт — найкращі відчуття. Особливо, коли повз проїжджали автівки. Висота коліщат, у шість дюймів, дозволяла собі таку втіху та й автівки я не мав, і не сильно рвався отримати її. Занадто багато було вимог щодо отримання посвідчення, а ще затори, але справжнє бажання було їздити лише на «Соннарі». Звісно, міг би почати перелік з кінця, але тоді б було не так цікаво. 

— Прізвище, — крізь кам’яну маску пробубонів здоровила при вході. Я тут вперше, але не міг не помітити його наруччя, майже, як в тата. Навіть подумки зробив помітку стосовно цього.

— Дем’ян Міллер, — відповів, обтрушуючи з одягу краплі дощу.

Охоронець басом подивився на мене, скептично оцінив мене та мій транспорт у руці, пожмакав губами та ввів на наруччі якийсь код після чого двері відчинились. 

— Рецепція, — промовив крізь зуби та супроводив поглядом всередину.

Всередині ж усе виглядало неймовірно світлим і сонячним, немов атмосфера за вікном ніяк не впливала на тутешню. Мабуть, навіть молодий чоловік на рецепції виглядав нетипово, у білій сорочці з блискучим бейджем на грудях. Зазвичай на таке поважне місце ставили вродливих дівчат, а тут аж так… Лиш згодом озирнувся навколо — працівники були виключно чоловіки, а це вже було якось дивно. На стіні, за спиною хлопця, височів ледь розбірливий силует велетенського хвостатого птаха із розпростертими крилами, контури якого підсвічувалися легким вогняним кольором. Підійшовши ближче, намагався розгледіти дивовижну виконану роботу: кожні лінії та вигини, навіть пір’їни, здавались настільки реалістичними, що в мене аж перехоплювало подих… Ніби й десь вже зустрічався подібний…