Читати книгу - "Його жага, Альбіна Яблонська"

Камілла

Чоловік ліг спати і запрошував до себе, але після побаченого мене всю трясло.

Здавалося, він переслідує, стоїть за спиною. Прямо зараз, у цій кімнаті. Здавалося, що ось-ось це станеться. Двері відчиняться, він відчинить їх ногою або дублікатом ключа. Марсель увійде, і станеться щось погане. Щось жахливе. 

Він не дасть мені спокою. Намагаючись втекти від злої долі, я створила собі персонального демона. І якщо раніше ми могли з ним якось порозумітися, то тепер слова безглузді. Він давитиме нас обох як каток. І мене, і Джоша. Марс не відступить, поки не помститься. Він відбере мене у чоловіка і зробить усе, щоб я прокляла той день. 

Коли вирішила написати заяву про наругу. Заявити в поліцію, що він напав на мене. Що він на мене зазіхнув. Що зведений брат порвав не мені одяг як папір — наче різдвяну обгортку на подарунку. Він знав, що подарунок не йому. Він йому не належить. Але саме тому та пристрасть була така гаряча. Тому я бачила все практично те саме, що й зараз. 

Тільки те марення було жорсткішим. Було яскравішим. Було більш реалістичним та болючим. Я ніколи його не забуду. Сподіваюся, між нами це не станеться. 

Готова чинити опір всіма силами, аби не стати його жертвою тепер. Коли він прийшов і буквально стоїть на порозі. Просто дихає мені у вікно, а я відчуваю кожен його видих, кожен крок, кожен рух у цьому маленькому та тихому містечку на краю Америки.

Була би можливість, я виїхала б звідси. Але Джош буде проти. Він завжди був проти переїзду. Говорить, що йому подобається тутешня атмосфера. Де нічого не відбувається, все спокійно та знайомо. Жодних сюрпризів. 

Але я не зможу тепер спокійно жити, знаючи про Марса. Що він поряд. І нікуди звідси не поїде, доки я тут. 

***

"Я бачу тебе... Я знаю, хто ти... Як тебе звуть? Ти — це вона? Навіщо ти приходиш сюди і мовчиш?"

Я заснула, сидячи у кріслі. Загорнулася у ковдру. Хотіла доспати ці кілька годин перед ранком. Поки Джош не піде на роботу, до відділку. Перелопачувати свої папери.

І раптом прокинулася. Через голос. Він не був мені знайомий. Якийсь дивний. Раніше я його не чула. Так, це був сон. Просто сон. Не віщий, не пророцтво. Швидше... образ, що повторюється. Я вже неодноразово це бачила. Ту дивну картинку.

Підійшовши до вікна, я почала малювати кінчиком пальця дерево. На запотілому склі з'являлося дерево. Сухе та велике, чорне. Я його бачу роками. Що це означає, чому саме дерево?

"Я тебе бачу..."

Мене штрикнув біль. Наче хтось поруч, але невидимий. 

І цей голос у голові. Як я його чую? 

— Хто ти? — спитала я пошепки. — Кого ти бачиш? Мене? 

Було дуже дивно. Тому що я вже багато років бачила дерево у снах. Але це вперше мене хтось кликав. Чорне дерево зі мною говорило. І воно мене тягнуло. Як магніт. Кудись на... 

Північ.

Я підійшла до поліцейської карти на стіні і почала розглядати північні штати. Вашингтон. Монтана. Дакота. Мічиган. Вісконсін. Нью-Йорк...

Ні, це не Нью-Йорк. Безперечно. Це маленьке містечко. Те дерево в якомусь тихому місці далеко від нас. На Півночі країни. Я це відчуваю. Мені треба побувати там і дізнатися, у чому річ. Побувати у цьому далекому місці, постояти під деревом. І все збагнути. 

Я надягла гарнітуру, щоб записувати голос. Відкрила ноутбук, зайшла на ютуб. Увімкнула стрім, щоб поділитися своїм сном із тридцятьма відстежувачами. 

— Всім привіт. Це Камілла Фінчер із Техасу... Кхм... Сьогодні я знову його бачила. Це чорне дерево. Воно з'явилося уві сні і... кликало мене. Так. Це я вперше чітко чула, як воно говорило зі мною. Воно сказало, що... Що воно бачить мене. І питало, як мене звуть. Хто я така. І... я мала таке відчуття, ніби воно мене знає. Воно знає, хто я насправді. А ось я не знаю, з ким говорю. Кого я чую уві сні. І це дивно... — Склала я руки на грудях, дивлячись у камеру ноута. — Дивно не те, що я розмовляю з деревом. Дерево — просто образ, це провідник. Вказівний знак або метафора. Мені доведеться розібратися. Бо більше я нічого не бачу, окрім довбаного дерева. Але там, за ним, напевно, щось є. Або хтось. Раніше я думала, що то предмет. Чи паркан. Чи фасад будинку, якась огорожа. Я намагалася зрозуміти, що вона означає. Може, це рамки, за які треба вийти, щоб навчитися бачити сни по-новому. Реально допомагати людям. І самій собі. Адже... — сумно посміхалася я, — допомогти самій собі я не можу. Мої віщі сни лише заважають нормально жити. І я з ними борюся. Просто борюся, як із вітряками. Але це дерево — це щось особливе. Раніше я думала, що за ним ховається "щось". Але ж насправді це не "щось", а "хтось". І цей хтось говорив зі мною сьогодні...

Я знімала мікрофон. Але тут мені зателефонували. Відеозв'язок. 

— Камілло, я перепрошую... — зі мною спілкувалася жінка років сорока. Досить мила на вигляд. З розсипом ластовиння на обличчі. Рудоволоса. — Ви можете мені приділити хоч пару хвилин? Я випадково натрапила на ваш канал і хотіла спитати дещо...

— Вибачте, але я не гадаю за гроші. У мене немає кришталевої кулі, колоди Таро та іншого шарлатанства. Я просто бачу деякі речі, яких не повинна бачити. От і все. Найчастіше ці речі мені не подобаються. Вони шокують мене, — говорила я і думала про наші "стосунки" з Марсом. — І часом я не знаю, що робити. Цей дар — він скоріше не дар, а прокляття. Адже я не вмію нормально жити через нього. Розумієте мене?

— Так, — було ніяково жінці. — Розумію, адже... я сама з цим зіткнулася.

— У вас дар ясновидіння?

— Ні, не в мене. У мого молодшого сина... Мене звуть Дороті. А мою дитину — Роббі.

— Роббі, — повторила я. 

І в голові знову з'явилося дерево. 

— Авжеж, так його звуть. Він гарний хлопчик. Але останнім часом став більш замкнутим. Він бачить різні сни та боїться нам розповідати. Бо він не все нам може пояснити, а ми... — знизала плечима Дороті, — ми з чоловіком не можемо йому допомогти. Адже розуміємо, що він... незвичайний хлопчик.