Читати книгу - "Більше не повертайся, Юлія Бонд"

Наполегливий дзвінок посеред ночі змушує прокинутися. Ще нічого не зрозумівши, витріщаюся на невідомий номер, але все ж таки приймаю виклик. А на тому кінці дроту чоловічий голос, втомлений і чужий:

– Стельмах Ася Євгенівна?

– Так, це я.

– Ваш чоловік Стельмах Лев Володимирович перебуває у важкому стані, – каже тим самим втомленим голосом чоловік, а у мене серце в грудях завмирає.

Вмить схопився з ліжка, ходжу по спальні. На ходу намагаюся одягнутися, але руки не слухаються – тремтять. Ноги слабкі, у голові суцільний туман.

– Що сталося?

– ДТП, – коротко відповівши, чоловік поспішає зі мною попрощатися, але перед цим диктує адресу лікарні, де зараз перебуває Лев.

Година ночі. Місто спить міцним сном. А я повільно сповзаю по стінці, спіймавши запізнілу реакцію психіки на погану новину. Та ні, не новина це навіть, а справжній жах, адже перед очима візуалізуються картинки, що леденять душу.

Вчепившись пальцями у волосся, змушую себе збагнути хоч щось. Я мушу їхати в лікарню до чоловіка, але в дитячій кімнаті спить донька, я не можу залишити її вдома. І розбудити малечу – теж буде неправильним, їй не потрібен цей стрес.

“Думай, Асю. Думай”, – Вимовляю вголос і через кілька секунд дзвоню своїй мамі. Прошу її терміново приїхати до мене. Мама ставить очікуване питання: що трапилося, а я сльози ковтаю, говорю плутано. Всі пояснення будуть потім, зараз найважливіше – скоріше дістатися до лікарні та допомогти чоловікові, зробити все, що в моїх силах і навіть більше.

***

Друга міська лікарня. Сходами не йду, а біжу. Опинившись на четвертому поверсі, завмираю навпроти дверей. Смикаю за ручку, але зачинено. Наткнувшись поглядом на дзвінок, рішуче давлю пальцем на круглу кнопку. А в грудях серце бухає, пульс луною віддає у скронях.

– Асю? – гукає жіночий голос і я обертаюся, у жінці впізнаю свекруху.

– Валентино Дмитрівно, – поспішаю обійняти жінку.

Мовчимо. Плачемо і мовчимо. Зараз нам не потрібні якісь слова, вони просто зайві. І без них відчуваємо біль одна одній, ділимо його навпіл.

Відсахнувшись першою, дивлюся на заплакане обличчя свекрухи, ще болючіше стає. Лев – її єдиний син, вона виховала його без чоловіка, все сама. Рано овдовівши, Валентина Дмитрівна вирішила більше не виходити заміж і все своє життя присвятити синові. Я завжди захоплювалася її стійкістю і силою духу, але зараз у ній наче щось зламалося, в очах порожнеча та відчуженість.

– Вам щось відомо? – питаю я, а свекруха головою хитає і тільки встигає витирати сльози, які котяться по щоках.

Двері у відділення інтенсивної терапії та реанімації відчиняються. Жінка, одягнена у медичний костюм, дозволяє увійти до відділення. Назустріч йде лікар, від нього дізнаємося, що Лев отримав черепно-мозкову травму та органів черевної порожнини. Йому зробили важку операцію, і зараз він перебуває у реанімації.

Від почутого свекруха різко змінюється в обличчі, блідне, і через кілька секунд я встигаю підхопити її під руки, бо вона непритомніє.

***

Почувши тихе стогнання, я вмить прокидаюся. Кілька секунд тру сонні очі, рукою розтираю шию, що затекла через незручну позу, як у свідомість вривається низка останніх подій.

У палаті тьмяне світло. Апарати, що підтримують життєдіяльність Лева, видають монотонні звуки. Все здається жахливим сном, від якого хочеться якнайшвидше прокинутися.

З максимально високою швидкістю, на яку тільки зараз здатна, я підходжу до лікарняного ліжка, де лежить Лев. До його однієї руки підключений катетер із крапельницею, друга – вільно лежить на ліжку. Я хапаюся за холодні пальці чоловіка і поволі сідаю на підлогу.

– Леве, ти мене чуєш? – шепочу хрипко, тисну в себе бажання розплакатися. Ні, він не повинен бачити моїх сліз у цей момент. – Льовушко, будь ласка... ти чуєш мене?

Його пальці ворушаться, вії трохи тремтять, і через кілька секунд Лев розплющує очі. Мружиться. Гримаса болю застигла на його мужньому обличчі.

– Асю… – видавлює Лев, а я, стоячи на колінах, цілую його руку. Слава богу, він прийшов до тями. – Не плач. Зі мною все добре.

Кожне слово дається Стельмаху важко. Він намагається підняти руку, щоб торкнутися мене, але сил на цю дію не вистачає.

– Я не плачу, бачиш? Слава богу, ти прийшов до тями. Я так боялася тебе більше не побачити.

Лев натягнуто посміхається, очі заплющує на кілька секунд, а мене знову страх сковує: раптом він зараз знову відключиться?

– Не вимикайся! Говори зі мною! – Вимагаю я.

Треба покликати когось із медичного персоналу, сказати, що Лев прийшов до тями, але мені страшно. Господи, як мені страшно залишати його одного.