Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Банкрофт склав руки на колінах.

— Звісно. Я попрошу принести соку. Отже, з чого ви 6 хотіли почати?

— Можливо, нам слід почати з ваших очікувань. Я не знаю, що вам сказала Рейлін Кавахара чи яку репутацію має тут, на Землі, Корпус посланців, але не чекайте від мене див. Я не чаклун.

— Я це усвідомлюю. Я уважно читав літературу Корпусу. А Рейлін Кавахара сказала мені одне: що ви надійний, хоч і трохи примхливий.

Я згадав Кавахарині методи та свою реакцію на них. Примхливий. Еге ж.

Я все одно розповів йому стандартну фігню. Кумедно було рекламувати себе клієнтові, вже готовому до співпраці. Кумедно було також применшувати власні можливості. Кримінальній спільноті скромність невластива, а серйозну підтримку здобувають, роздуваючи вже наявну репутацію. Це більше скидалося на повернення до Корпусу. Довгі відполіровані столи для нарад і Вірджинія Відаура, що відмічає здібності членів своєї команди.

— Підготовку посланців було розроблено для колоніальних підрозділів командос ООН. Це не означає…

Не означає, що кожен посланець є командос. Ні, це не зовсім так, але, зрештою, що таке вояк узагалі? Якою мірою підготовка сил спецпризначення позначається на фізичному тілі, а якою — на розумі? І що відбувається, коли їх розділюють?

Космос, як часто кажуть, великий. Найближча з Заселених Планет розташована за п’ятдесят світлових років од Землі. Відстань до найвіддаленішої вчетверо більша, а деякі транспортні засоби Колоній і досі летять. Що робити, якщо який-небудь маніяк почне гриміти тактичними ядерними бомбами чи іншими небезпечними для біосфери цяцьками? Можна передати інформацію за допомогою гіперпросторового голкокидка, майже миттєво — вчені навіть досі сперечаються про те, яким терміном її назвати; але цим, цитуючи Квеллкристу Сокольничу, не привести жодної бісової дивізії. Навіть якщо запустити військовий транспорт, щойно почнеться срач, піхота прибуде якраз вчасно, щоб опитати внуків переможців.

Так Протекторатом не керують.

Гаразд, можна оцифрувати та відправити розуми однієї крутої бойової групи. Чисельність уже давно не грає великої ролі у війні, а більшість військових перемог за останні півтисячоліття здобули маленькі мобільні партизанські сили. Можна навіть перелити крутих бійців-ЦЛВ безпосередньо в чохли, що пройшли бойову обробку, мають наворочену нервову систему та вирощені на стероїдах тіла. А що робити тоді?

Вони в незнайомих тілах на незнайомій планеті б’ються за одну групу геть незнайомих людей проти іншої групи зовсім незнайомих людей з причин, про які вони, ймовірно, взагалі не чули і, безумовно, не розуміють. Довкола інший клімат, інші мова та культура, інша фауна й рослинність, інша атмосфера. Блін, навіть сила тяжіння інша. Вони нічого не знають, і навіть якщо надати їм при завантаженні вбудовані знання про місцеві умови, вони муситимуть засвоювати величезний масив інформації тоді, коли їм, швидше за все, доведеться захищати власне життя за кілька годин після зачохлення.

І тут з’являється Корпус посланців.

Нейрохімічна обробка, кіборгівські інтерфейси, посилення — все це речі фізичні. Здебільшого вони навіть не торкаються чистого розуму, а переправляють саме розум. Із цього й почався Корпус. Психологічно-духовні техніки, про які тисячоліттями знали східні культури на Землі, скоротили до системи підготовки, такої ґрунтовної, що на більшості планет тим, хто її пройшов, негайно забороняли законом обіймати будь-які політичні чи військові посади.

Не бійці, ні. Не зовсім вони.

— Я працюю шляхом проникнення, — закінчив я. — Я всотую все, з чим контактую, і цим живу.

Банкрофт засовався на своєму місці. Він не звик, щоб йому читали лекції. Настав час починати.

— Хто знайшов ваше тіло?

— Моя донька Наомі.

Хтось відчинив двері в кімнаті внизу, і він замовк. За мить сходами на балкон піднялася покоївка, що перед цим обслуговувала Міріам Банкрофт; вона несла тацю з явно охолодженим графином і високими склянками. Банкрофтові підключили прилад внутрішнього зв’язку — здавалося, як і всім іншим у Сантач-Гаусі.

Покоївка поставила тацю, налила соку в неприродній тиші, а тоді, коли Банкрофт коротко кивнув, пішла. Якийсь час він дивився їй услід порожніми очима.

Повернення з того світу. Це не жарт.

— Наомі, — м’яко підказав я йому.

Він кліпнув.

— Ой. Так. Вона вломилася сюди — щось їй треба було. Здається, ключі від одного з лімузинів. Я, мабуть, нестрогий батько, а Наомі — моя найменшенька.

— Наскільки вона молода?

— Їй двадцять три.

— У вас багато дітей?

— Так. Дуже багато, — Банкрофт ледь помітно всміхнувся. — Коли маєш дозвілля й багатство, народження дітей — це суцільна радість. У мене двадцять семеро синів і тридцять четверо доньок.

— Вони живуть з вами?

— Наомі — здебільшого зі мною. Інші бувають наїздами. Більшість з них уже мають свої сім’ї.

— Як справи в Наомі? — я трохи стишив голос. Знайти рідного батька без голови — не найкращий початок дня.

— Вона на психохірургії, — коротко відповів Банкрофт. — Але вона прорветься. Вам потрібно з нею поговорити?

— Зараз — ні, — я підвівся з шезлонга й підійшов до дверей балкону. — Ви кажете, що вона сюди вломилася. Це сталося саме тут?

— Так, — Банкрофт став біля дверей слідом за мною. — Хтось проникнув сюди та зніс мені голову частинковим бластером. Слід від пострілу видно отам на стіні. Біля столу.

Я зайшов усередину та спустився сходами. Стіл був важкий, із дзеркального дерева — генний код, напевно, передали зі Світу Гарлана, а тоді виростили дерево тут. Це здалося мені майже таким самим марнотратством, як співошпиль у коридорі, а смаку в цьому було трохи менше. На Світі дзеркальне дерево росте в лісах трьох континентів, і в Міллспорті практично в кожному генделику на каналі є барна стійка з його деревини. Я проминув стіл, щоб оглянути штукатурну стіну. Її біла поверхня зморщилася й обгоріла до чорноти; це, без сумніву, постаралася променева зброя. Підпалина починалася на висоті людської голови та спускалася короткою дугою донизу.

Банкрофт залишився на балконі. Я поглянув на контури його обличчя.

— Це — єдина ознака стрілянини в кімнаті?

— Так.

— Більше нічого не було якимось чином пошкоджено, розбито чи зачеплено?

— Ні, нічого, — було очевидно, що він хоче сказати більше, але він мовчав, чекаючи, коли я закінчу.

— А поліція знайшла зброю біля вас?

— Так.

— Ви маєте здатну на таке зброю?

— Так. Вона була моя. Я зберігав її в сейфі під столом. Вона була закодована відбитком долоні. Вони знайшли сейф відкритим, більше нічого звідти не забрали. Хочете зазирнути в нього?

— Дякую, не зараз, — я з власного досвіду знав, як важко пересувати меблі з