Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Подобається? — запитала вона.

— Дуже. З Марса, чи не так?

Краєчком ока я помітив, як змінилося її обличчя. Вона повторно мене оцінювала. Я обернувся й поглянув на неї зблизька.

— Я вражена, — сказала вона.

— Я такий. Часом ще й сальто роблю.

Вона примружила очі.

— Ви справді знаєте, що це таке?

— Відверто кажучи, ні. Колись я цікавився структурним мистецтвом, камінь пригадав за знімками, але…

— Це співошпиль, — вона потягнулася переді мною і ковзнула пальцями по одній з вертикальних гілок. Дерево ледь чутно заспівало, а в повітрі виникли приємні пахощі вишень і гірчиці.

— Він живий?

— Ніхто не знає, — в її голосі з’явився несподіваний ентузіазм, через який вона почала мені подобатися. — На Марсі вони виростають до ста метрів, а стовбури трапляються, як цей будинок. Їхній спів можна почути за кілька кілометрів. Пахощі теж поширюються. Спираючись на характер прояву ерозії, ми вважаємо, що більшості з них щонайменше десять тисяч років. Цей, можливо, з’явився аж тоді, коли було засновано Римську імперію.

— Це, напевно, було дорого. Ну, привезти його на Землю.

— Про гроші там не йшлося, пане Ковач.

Маска повернулася на місце. Час іти далі.

Звернувши ліворуч, ми наддали ходи, компенсуючи незаплановану зупинку. З кожним кроком груди пані Банкрофт коливалися під тонкою тканиною купальника, і я заходився похмуро розглядати витвори мистецтва по інший бік коридора. Знову твори емпатистів, Енджин Чандра, що поклала худорляву руку на жваву фалічну ракету. Щось не надто допомогло.

Приморська кімната відпочинку була збудована в кінці західного крила будинку. Пані Банкрофт провела мене туди крізь скромні дерев’яні двері, і нам, щойно ми ввійшли, блиснуло в очі сонце.

— Лоренсе. Це пан Ковач.

Я підняв руку, щоби прикрити очі, й побачив верхній рівень із розсувними скляними дверима, які виходять на балкон. На цей балкон сперся чоловік. Він, певно, чув, як ми ввійшли; напевно, він також чув, як прибув поліційний катер, і здогадався, що це означає, та однак вдивлявся в море. Таке часом буває з тими, хто повернувся з того світу. А може, це прояв звичайного нахабства. Пані Банкрофт кивком наказала мені вийти вперед, і ми піднялися сходами, виготовленими з того ж дерева, що й двері. Я вперше помітив, що стіни кімнати знизу догори вкриті полицями з книжками. Сонце рівномірно вкривало їхні корінці жовтогарячим світлом.

Коли ми вийшли на балкон, Банкрофт повернувся до нас.

Він згорнув книжку, заклавши пальці помість закладинки.

— Пане Ковач, — він переклав книжку, щоб потиснути мені руку. — Радий нарешті з вами познайомитися. Як вам новий чохол?

— Гарний. Зручний.

— Так, я не надто цікавився деталями, але наказав своїм юристам знайти щось… підхоже, — він швидко озирнувся, наче шукаючи на обрії катер Ортеґи. — Сподіваюся, поліціянти були не надто настирливі.

— Поки що ні.

Банкрофт був схожий на Людину, Що Читає. На Світі Гарлана є дуже популярна зірка експерії на ім’я Ален Марріотт — актор, передусім відомий роллю мужнього молодого філософа-квелліста, який прищемляє носа жорстокій тиранії часів початку Заселення. Достовірність цього образу квеллістів сумнівна, але сам фільм непоганий. Я переглядав його двічі. Банкрофт був дуже схожий на Марріотта в цій ролі, тільки старший. Він був стрункий і елегантний, мав густе сріблясто-сіре волосся, зібране у хвіст, і суворі чорні очі. Книжка в його руці та полиці довкола нього здавались абсолютно природнім продовженням потужного розуму, який читався в очах.

Банкрофт торкнувся плеча своєї дружини зі зневажливою недбалістю, від якої мені в моєму тодішньому стані закортіло розридатися.

— Знову та жінка, — сказала пані Банкрофт. — Лейтенантка.

Банкрофт кивнув.

— Не переймайся цим, Міріам. Вони звичайні нишпорки. Я попереджав їх, що це зроблю, а вони мене проігнорували. Що ж, тепер пан Ковач тут, і вони нарешті сприймають мене всерйоз.

Він повернувся до мене.

— Поліціянти не надто допомогли мені в цьому питанні.

— Так. Вочевидячки, тому я й тут.

Ми подивилися один на одного, а я тим часом намагався вирішити, злюся я на цю людину чи ні. Він протягнув мене через половину заселеного всесвіту, закинув у нове тіло і запропонував мені угоду, складену так, що я не міг відмовитися. Усі багатії такі. Вони мають силу і не бачать причин її не застосовувати. Чоловіки та жінки — лише товар, як і все інше. Зберігайте їх, відвантажуйте, переливайте. Просимо підписатися знизу.

З іншого боку, поки що ніхто в Сантач-Гаусі не вимовив мого імені неправильно, а вибору я насправді не мав. А ще було питання грошей. Сто тисяч ООНівських — це разів у шість-сім більше за те, що ми з Сарою сподівалися заробити на міллспортській справі з живим товаром. Та ще й у доларах ООН — найтвердішій валюті на світі, якою можна розраховуватися на будь-якій планеті Протекторату.

Заради цього, певно, варто було потерпіти.

Банкрофт ще раз недбало торкнувся дружини. Цього разу він торкнувся її талії, відпихнувши її.

— Міріам, будь ласкава, залиш нас ненадовго самих. Я певен, що в пана Ковача безліч запитань, а тобі зараз, мабуть, стане нудно.

— Насправді в мене можуть бути запитання й до пані Банкрофт.

Вона вже прямувала назад, усередину, і моє зауваження зупинило її на півдорозі. Вона схилила голову набік, а тоді перевела погляд з мене на Банкрофта і назад. Біля мене ворухнувся її чоловік. Цього він не хотів.

— Можливо, я міг би поговорити з вами згодом, — виправився я. — Окремо.

— Так, звісно, — вона зустрілася поглядом зі мною, а тоді відвела його. — Лоренсе, я буду у штурманській. Відправ туди пана Ковача, коли ви закінчите.

Ми обидва провели її поглядом, а коли зачинилися двері, Банкрофт жестом запросив мене сісти на один із шезлонгів на балконі. За ними стояв і припадав пилом наведений на горизонт антикварний астрономічний телескоп. Поглянувши на дошки в себе під ногами, я побачив, що вони затерті. Мене плащем накрило відчуття старості, і я опустився на свій шезлонг із ледь помітним дрожем неспокою.

— Будь ласка, пане Ковач, не вважайте мене шовіністом. Після майже двохсот п’ятдесяти років шлюбу від моїх стосунків з Міріам залишилася передусім люб’язність. І справді було би краще, якби ви поговорили з нею сам-на-сам.

— Розумію, — це він дещо применшив дійсність, але мені вистачить.

— Не бажаєте випити? Чогось алкогольного?

— Ні, дякую. Просто фруктового соку, якщо є, — почала вступати у свої права розхитаність, пов’язана з завантаженням, а ще у мене недоречно засвербіли стопи та пальці — як я вирішив, від нікотинової залежності. За винятком окремих цигарок, які я вряди-годи стріляв у Сари, я не курив