Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Міріам і моїми.

Запала багатозначна тиша. Банкрофт зітхнув, досить гучно, щоб це було чутно на протилежному кінці кімнати.

— Продовжуйте, Ковачу. Скажіть це. Всі інші вже сказали. Або я вчинив самогубство, або мене вбила дружина. Іншого раціонального пояснення просто немає. Я чув це, відколи мене витягнули з резервуара в Алькатрасі.

Перш ніж зазирнути йому в очі, я спеціально оглянув кімнату.

— Ну, не можна не визнати, що це полегшує роботу поліції, — сказав я. — Це мило й чисто.

Він пирхнув, але зі смішком. Я зрозумів, що ця людина мимохіть починає мені подобатися. Я знову видерся нагору, вийшов на балкон і сперся на огорожу. Надворі по газону сновигала туди-сюди якась постать у чорному з почепленою з лівого боку зброєю. Оддалік мерехтіла електрифікована огорожа. Я якийсь час дивився туди.

— Безглуздо вимагати повірити в те, що хтось проникнув сюди, минувши всю охорону, зламав сейф, до якого мали доступ лише ви з дружиною, та по-тихому вбив вас. Ви — людина розумна й, певно, маєте причину в це вірити.

— О, так. Кілька причин.

— Причин, на які поліція вирішила не зважати.

— Так.

Я повернувся до нього.

— Гаразд. Послухаймо цю історію.

— Вона перед вами, пане Ковач, — він стояв переді мною. — Я тут. Я повернувся. Мене не можна вбити, просто стерши мою кортикальну пам’ять.

— Ви користуєтеся віддаленим зберіганням. Це очевидно — інакше вас би тут не було. Як регулярно ви оновлюєтеся?

Банкрофт усміхнувся.

— Раз на дві доби, — він постукав себе по карку. — Прямий голкокидок звідси до захищеного стеку на об’єкті «ПсихаСек» в Алькатрасі. Мені навіть думати про це не треба.

— А ще там зберігають у льоду ваших клонів.

— Так. Кілька одиниць.

Гарантоване безсмертя. Я якийсь час сидів мовчки й думав про це; мені стало цікаво, як сильно це б мені сподобалося. Цікаво, чи сподобалося б це мені.

— Це, певно, дорого, — нарешті сказав я.

— Та ні. Я — власник «ПсихаСек».

— О.

— Отже, ви розумієте, Ковачу: на той спусковий гачок не могли натиснути ані я, ані моя дружина. Ми обоє знали, що цього буде недостатньо, щоб мене вбити. Хоч як це неймовірно, це мав бути хтось чужий. Той, хто не знав про віддалене зберігання.

Я кивнув.

— Гаразд, хто ще про це знав? Звузьмо коло підозрюваних.

— Окрім моїх родичів? — Банкрофт знизав плечима. — Моя юристка, Уму Прескотт. Парочка її помічників. Директор «ПсихаСек». От і все.

— Звичайно, — сказав я, — самогубства рідко бувають раціональними.

— Так, так і сказали поліціянти. Так само вони пояснювали й решту дрібних недоліків своєї теорії.

— Які недоліки?

Саме це Банкрофт хотів розповісти раніше. Він заговорив поспіхом.

— Такі: перш ніж убити себе, я мав вирішити пройти останні два кілометри шляху додому пішки та пішки зайти на територію, а тоді, вочевидячки, відрегулювати свій внутрішній годинник.

Я кліпнув.

— Прошу?

— Поліціянти знайшли сліди посадки катера на майданчику за два кілометри від території Сантач-Гауса. Це положення досить зручне — якраз за межами зони охоплення домашньої охоронної системи спостереження. Так само зручно те, що конкретно в той час угорі не було супутникового покриття.

— Стеки даних таксі перевіряли?

Банкрофт кивнув.

— Узагалі-то, так. Законодавство Західного узбережжя не вимагає від таксомоторних компаній фіксувати місцезнаходження своїх машин у будь-який момент часу. Деякі поважні фірми цим, звісно, займаються, але є й інші, які цього не роблять. Деякі навіть перетворюють це на фішку. Конфіденційність для клієнтів і все таке, — Банкрофтове обличчя на мить набуло стривоженого виразу. — Для деяких клієнтів у певних випадках це було б явною перевагою.

— Чи користувалися ви в минулому послугами цих фірм?

— Так, час від часу.

Наступне за логікою запитання повисло в повітрі між нами. Я вирішив його не ставити й зачекав. Якщо Банкрофт не збирається повідомляти, нащо йому знадобився конфіденційний транспорт, то я не буду на нього тиснути, поки не розберуся з кількома іншими основними моментами.

Банкрофт прокашлявся.

— Хай там як, є певні докази на користь того, що той транспортний засіб міг і не бути таксі. Річ у розподілі ефекту поля, кажуть поліціянти. Його закономірність швидше характерна для якогось більшого транспорту.

— Це залежить від того, як жорстко він приземлився.

— Знаю. Хай там як, мої сліди йдуть від місця посадки, а моє взуття, вочевидь, було саме в такому стані, в якому мало бути після двокілометрової прогулянки пересіченою місцевістю. А далі, майже о третій годині в ніч мого вбивства, в цій кімнаті нарешті було здійснено дзвінок. Перевірка часу. На лінії ніякого голосу — лише чути, як хтось дихає.

— І поліціянти теж це знають?

— Звісно.

— Як вони це пояснили?

Банкрофт нещиро всміхнувся.

— Ніяк. Вони подумали, що прогулянка під дощем на самоті чудово сполучається з фактом самогубства, і, вочевидь, не побачили нічого нелогічного в тому, що людині захотілося перевірити свій внутрішній хроночип, перш ніж відстрелити собі голову. Самогубство, як ви кажете, вчинок нераціональний. У них є приклади таких випадків. Вочевидь, на світі повно дурнів, які вбивають себе, а наступного дня прокидаються в новому чохлі. Мені це пояснювали. Вони забувають, що в них пам’ять, або ж це не здається важливим під час самогубства. Наша люба система медичного забезпечення одразу повертає їх до життя, попри передсмертні записки та прохання. Цікаве порушення прав.

На Світі Гарлана діє така сама система?

Я знизав плечима.

— Плюс-мінус. Якщо прохання формально засвідчено, то людину мусять відпустити. В інших випадках утримання від оживлення — це порушення норм зберігання.

— Гадаю, це мудрий запобіжний захід.

— Так. Це не дає вбивцям видавати свою роботу за самогубство.

Банкрофт похилився вперед, спираючись на огорожу, та перехопив мій погляд.

— Пане Ковач, мені триста п’ятдесят сім років. Я пережив корпоративну війну, подальший кінець своїх промислових і торгівельних капіталовкладень, реальну смерть двох своїх дітей, принаймні три великі економічні кризи, і я досі живий. Я не з тих, хто став би позбавляти себе життя, а якби це й було не так, я б не налажав так із цим. Якби я мав намір померти, ви б зі мною зараз не розмовляли. Зрозуміло?

Я поглянув на нього у відповідь, зазирнувши в його суворі темні очі.

— Так. Цілком.

— Це добре, — він відвів погляд. — Може, продовжимо?

— Так. Поліціянти. Вони вас не дуже люблять, еге ж?

Банкрофт не надто весело всміхнувся.

— У нас із поліцією не перетинаються точки зору.

— Точки зору?

— Саме