Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Вранці я спускаюсь на перший поверх, прислухаючись до кожного звуку. На щастя, Дамір уже поїхав. Заходжу в кухню, і на серці теплішає. Марія Андріївна явно не очікувала мене побачити тут. Завмирає біля плити, очі її радістю спалахують.

— Ох, Еліночко! Яке щастя! — усміхається мені, і я підходжу ближче, щоб обійняти жінку. За час перебування в цьому будинку, вона стала для мене по-справжньому близькою людиною.

— Як ваше здоров’я? — запитую і сідаю на стілець. Запахи їжі викликають легку нудоту, але поки що не критично.

— Все чудово. Нумо я зараз тобі щось приготую. Що хочеш? Може, пиріг? Із сиром та шпинатом. Будеш?

— Так, дякую. Бо я не маю сил на готування.

— Ох, дівчинко моя, я чула про горе, яке сталося у вашій родині. Прийми мої щирі співчуття.

— Дякую, Маріє Андріївно, — кліпаю часто-часто, намагаючись відігнати непрохані сльози.

Я трохи відволікаюся, розмовляючи із жінкою. Не помічаю, як минає час. Вона ставить переді мною тарілку з їжею та заварює зелений чай. Так приємно, коли про тебе хтось піклується. Мені шалено цього не вистачало у своєму житті.

— Як добре, що ти повернулася. Дамір із дня твого від’їзду чорніший за хмару ходить, на всіх зривається. А одного дня розніс усе у твоїй спальні, Марат його насилу вгамував, — знижуючи голос до шепоту, довірливо ділиться зі мною деталями жінка.

— Що? — застигаю з виделкою в руці, спрямовую на Марію Андріївну повний подиву погляд. Не можу повірити її словам і не можу зрозуміти причини такого вчинку. Він був у гніві?

— Це тому в мене в кімнаті всі меблі нові? — запитую, нарешті розуміючи причину цієї перестановки.

Вона киває. А я навіть уявити не можу, наскільки моя витівка розлютила Даміра, якщо він таке скоїв.

— Я так хвилювалася за нього. Ти ж знаєш, він мені як син. Я ще до смерті його матері в їхньому будинку працювати почала. На очах моїх виріс, вважай. Ви така пара з ним гарна, і він на тебе завжди так дивився, я так раділа за нього, ти не знаєш, але він раніше дуже через шрам на обличчі комплексував. Жінок на відстані тримав. А тут одруження!

Я не смію розчаровувати жінку тим, що він одружився зі мною чисто через фінансовий інтерес. Але щодо комплексів, чомусь дуже сумніваюся. Дамір — впевнений у собі чоловік, я б навіть сказала з роздутою зарозумілістю та перебільшеною впевненістю у своїй чарівності.

— Ви ж помирилися з ним, так? — дивиться на мене з надією Марія Андріївна.

Я ковтаю грудку, що стала поперек горла. Відкладаю убік столові прилади, апетит різко зникає. Винувато підіймаю погляд, зустрічаюся з мудрими очима жінки.

— Я приїхала на похорон і через тиждень поїду. Боюся, що нашому з Даміром шлюбу настав кінець, — вимовляю тихо, хитаючи головою. Гіркота розповзається всередині.

— Але як же так? Ви ж такі молоді! Зовсім нічого разом пожили, — Марія Андріївна щиро засмучена таким станом справ. — Ти ж кохаєш його, так старалася, вечері йому готувала щодня, чекала на нього. Невже все згасло?

— Не важливо згасло чи ні, розумієте? — кажу жалібно. — Він мене не кохає, і цей шлюб був величезною помилкою, — я різко підводжуся зі стільця, відчуваю, як від хвилювання починає паморочитися в голові. — Вибачте, піду відпочину, я ще не відійшла від жахливих новин.

І залишаю кухню під схвильований погляд Марії Андріївни.

***

Заснути чи відпочити мені так і не вдається. Сиджу на ліжку, розглядаю нові меблі в кімнаті. Не можу до кінця повірити, що Дамір настільки розлютився, що все тут розтрощив. Можливо, Марія Андріївна зрозуміла щось неправильно?

Через що Алієву злитися? Звичайно, я втекла й нікого не попередила, але… Він продовжував будівництво на землі в заповіднику, це ніяк не порушило його домовленостей із моїм батьком. То що його так вивело з рівноваги?

Те, що я не стала жити за його правилами?

Струшую головою, підводячись на ноги. Мене не хвилює, що коїться в голові Даміра. Незабаром він залишиться в минулому. А мені треба думати про майбутнє. Що тепер стане з моїм навчанням? Життям в Англії…

Розмахую зошитом, намагаючись розігнати задуху. Попри відчинене вікно, дихати немає чим. Тому я підхоплюю сумку і прямую на вихід. Пройдусь, може, мені покращає. Тим паче наближається вечір, на вулиці має стати прохолодніше.

— Еліночко, а ти куди? — Марія Андріївна визирає з вітальні, стривожено розглядає мене. — Я скоро накриватиму на стіл, Дамір приїде на вечерю.

— Я поки що не голодна, — намагаюся усміхнутися, щоб не хвилювати жінку. — Не чекайте на мене, в разі чого я сама собі все підігрію.

— А ти куди?

— Прогуляюся.

— Ох. А Дамір знає?

— Маріє Андріївно, мені не потрібен дозвіл чоловіка, щоб вийти з дому. Адже ми не в середньовіччі.

— Звісно. Просто минулого разу ти теж пішла гуляти й…

— Не хвилюйтесь.

Усміхаюся, виходячи надвір. Мені відразу стає легше, прохолода огортає розпалене тіло. Мій лікар рекомендував більше часу проводити на свіжому повітрі, гуляти та виключити стрес із життя.