Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

Коли ж таки вдається підхопити її вздовж живота, тягну до пристані, і чоловіки витягують її на поверхню. Коли бачу, що Надя в безпеці, хочу навіть усміхнутися, але згадую що ще й досі у воді. 

Страх накриває так різко, що дихати не можу. Тепер вже й сама починаю бити руками по воді та намагаюсь втриматись на поверхні. 

– Руку давай! – кричить Артур з пристані, а я намагаюсь, тільки нічого не виходить. Мабуть, він розуміє, що я не впораюсь сама, і, недовго думаючи, стрибає у воду. – Тримайся за мене! 

Артур обхоплює мене за талію, а я міцно тримаюсь за його плечі, наче за рятувальне коло. 

Доволі швидко йому вдається підпливти до пристані, і вже там мене витягує Давид. Коли опиняюсь на поверхні, хтось одразу ж кидає мені на плечі теплий плед. Надя також вкрита таким. Вона сидить, зовсім крихітна та мокра, і тихенько схлипує. 

Недовго думаючи, підповзаю до неї та міцно пригортаю до себе. Бачу, як на пристань вилазить Артур. Вода стікає з його дорогого костюму, а темне волосся обліпило обличчя. Наші погляди зустрічаються, і свій я відвертаю першою. 

– Сонечко, треба йти в будинок. Ти можеш захворіти, – кажу, коли сироти власну шкіру вкривають. 

Надя киває і підводиться на ноги. Артур одразу ж з'являється поруч і хоче взяти її на руки, але маленька тулиться до мене. Так і йдемо, залишаючи за собою мокрі сліди. 

Тетяна Павлівна сплескує в долоні, коли бачить нас у будинку, а я одразу ж веду Надю у кімнату, щоб переодягнути в теплі речі. 

– Ти дійсно йдеш від мене? – питає, коли я допомагаю їй одягнути мʼякі піжамні штани та кофту. 

– З чого ти це взяла? – дивуюсь. 

– Я чула вашу з татом розмову. Він тебе вигнав, – Надя знову схлипує, а я не можу втриматись і міцно її обіймаю. Мені так шкода цю крихітку, але я не можу тут працювати. На жаль…

– Пробач. Мені прикро, – торкаюсь долонею її холодної щоки й дуже боюсь, що дівчинка може захворіти. 

– Ну що тут у вас? – у кімнату заходить Тетяна Павлівна і ставить на тумбу ароматний чай. – Надійко, тобі треба це випити. Ти ж не хочеш захворіти? 

Тільки от сама дівчинка пити чай не збирається. Вона лягає під ковдру і накривається нею з головою. 

– Маленька, – гладжу її поверх ковдри. – Випий чай. Заради мене. Я не хочу, щоб ти захворіла. 

Кілька секунд нічого не відбувається, а тоді вона виглядає з-під ковдри. 

– Ти також можеш захворіти, – шепочу. 

– Можу, – усміхаюсь. – Саме тому ти маєш випити весь чай, а я піду переодягнуся. Через кілька хвилин повернусь і перевірю, як ти впоралась з цим завданням. 

– Ну добре, – зітхає і бере в руки чашку, повністю вибравшись з-під ковдри. 

Ми з Тетяною Павлівною обмінюємося усмішками, а коли повертаюсь до дверей, бачу в отворі Артура. Все ще мокрого, як і я. 

Наші погляди зустрічаються, і я першою відводжу свій. Не хочу бачити його чи говорити з ним. Я сподіваюсь, що Артур розуміє; все що, відбувається з Надійкою – це його провина. 

Він відступає, коли намагаюсь вийти в коридор, і дає мені можливість пройти. Сам заходить у кімнату до доньки та зачиняє двері. Я дуже сподіваюсь, що хоча б зараз він буде хорошим татом і підтримає доньку, а не буде її сварити. 

Знімаю з себе мокрий одяг і витираю волосся рушником. Мені б також не завадило зігрітися, але залишати Надю надовго не хочу. От коли засне, тоді й вип'ю чаю. 

Одягаю спортивні штани та теплу кофту з капюшоном. Волосся збираю у гульку, тому що після купання воно схоже на клубок водоростей. Коли ж знову залишаю кімнату і йду до Наді, бачу там Артура… 

Надя міцно спить, а він сидить поруч і гладить її волосся. Від цього моменту у мене серце на мить зупиняється. Я розумію, що цей чоловік любить свою доньку. Просто любов у нього якась неправильна і приносить його Надійці тільки сльози. 

Залишаю їх і йду на перший поверх. На кухні нікого немає, тому вмикаю чайник і на кілька хвилин просто випадаю з реальності. Перед очима кадри того, як я борсалася у воді і як Надя мало не потонула… Сироти вкривають шкіру, і я навіть не помічаю, що чайник давно вимкнувся. 

– Доведеться вмикати його ще раз, – чую зовсім поруч голос Артура і від несподіванки підстрибую на місці. 

– Що? – випалюю. 

– Я кажу, що чайник доведеться ще раз увімкнути, – киває на нього і знову переводить погляд на мене. – Ти так сильно задумалася, що навіть не помітила, коли він закипів. 

– Точно! – вмикаю його знову і відвертаюся від Артура. Чомусь мені ніяково поруч з ним. 

Чоловік зняв піджак, і тепер я бачу, як мокра сорочка обліпила його тіло. Чомусь мене це бентежить, як і його присутність поруч. Обличчя горить і руки трохи тремтять. Може, у мене температура підвищується? Або ж справа в чомусь іншому.