Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

незрушно сиділа на тому самому місці. Мовби шукаючи її десь попереду, Арсен крок за кроком задкував і був би переміг, якби не перечепився. Стілець з гуркотом беркицьнувся, а разом з ним опинився на підлозі Арсен. «Потвора!» — лайнувся спересердя. «Начувайся!» — з розгону він навалився на муху, яка сиділа, мовби нічого не сталося.

І так, коли захекано тиснув подушкою, Арсенові здалося, що душить людину. Холодний піт укрив його. Спізнаючи танталові муки, відчув, як кудись провалюється. Як щось у ньому падає в чорне незглиб’я. Тієї миті прокинувся.

Муха була у ванній. Арсен відчинив двері, одначе вона не вилітала. Арсен обережно ввімкнув світло.

Муху Арсен помітив не відразу. Комаха сиділа на стіні за душовою куртиною і не рухалася. Арсен вимкнув освітлення. Дверей до ванної вже не зачиняв. Коли за сніданком у кухні задзижчала муха, було йому так, ніби заграла дорога серцю мелодія.

Відтоді Арсен не чіпав її, проте й муха так щоб дуже йому вже не дошкуляла.

В бібліотеці Арсен позичив енциклопедію про комах.

Уночі Арсенові снився сон. Передостанній, в якому була його муха.

У ньому він вийшов з мухою на прогулянку. Надворі вигулювали псів і котів. Люди тримають декоративних щуриків, розводять акваріумних рибок, слухають, відпочиваючи, щебетливих амадинок, він же мав муху. Муха сиділа коли на плечі, коли на руці. Політавши, верталась і сідала знову. «Це наш новий кокер-спанієль», — похвалився дядько Роман, Арсенів сусід. «Це моя муха», — сказав Арсен не без гордощів.

Зайшов до крамниці. Муха залетіла за ним. Доки розглядав вітрину, муха сіла на торт. «Геть, паскудо!» — рявкнула продавчиня, зганяючи Арсенову муху. «Це моя муха», — заступився Арсен. Покружлявши, муха сіла на прилавок. Продавчиня хряпнула пластиковою тацею. «Ви вбили мою муху», — засмутився Арсен. Проте коли вийшов надвір, муха знову сиділа на його руці.

Нарешті й у нього, як у всіх, своя домашня істота.

Наступного ранку Арсен першим ділом зайнявся пошуком мухи, але виявити її ніде не пощастило. Комахи не було ні в кімнаті, ні на коридорі, ні у ванній, ні в кухні, ні в туалеті. Не було цілий день і ввечері теж.

Уночі Арсен почув, як хтось ледь чутно шкрібся у вікно. Арсен радше здогадався, ніж побачив по той бік на шибці муху. «Що тобі тут треба? — мовив, дивлячись на стару знайому. — Адже зараз ніч». Ще раз почулося шкряботіння, так, як шкребуть чимось не дуже гострим по склі. Несподівано для самого себе Арсен впустив муху досередини. «Ти не муха?» — якийсь невиразний здогад пронизав Арсена. «Я твій янгол». Арсен роззирнувся, але, крім нього та мухи, в кімнаті нікого не було.

Арсен подивився на муху — такого не може бути! Банальна надокучлива муха... «Твоя душа, Арсене», — і знову нікого. «Невже моя душа така потворна?»

Арсенові зробилося тоскно. Якщо душа схожа на комашку, краще вже хай була би бабкою, що ширяє над літнім озером, або метеликом — одним із тих, в яких чарівні візерунки на крильцях. «Хіба краса тільки у візерунках? Придивися уважніше», — мовби заохочував незнайомий голос. Щойно зараз Арсен помітив, що кімната, в якій панувала темрява, проміниться лагідним сяйвом, і розходилося воно від потворної чорної мухи з волохатим тільцем і двома великими каштановими очицями.

Арсен прокинувся.

Того дня пошуки знову нічого не дали.

Не було зниклиці й дня наступного...

...Восени, відсунувши для великого передзимового прибирання ліжко, Арсен знайшов на підлозі мертву муху. Комаха лежала в сірих клаках, що наклубочилися за проминуле літо.

Арсенові пригадалася весна — сонячний день по довгій зимі, коли перша істота завітала в його оселю.

Гарні дівчата

Ми з Андрієм приїхали з тієї самої, як співається в пісні, сторононьки: він з районного центру, я з обласного. Міста, де ми виростали, розділяла відстань в якихось пʼятдесят з мізерним чубком кілометрів, а нам і не снилось існування один одного. Познайомилися ж у гуртожитку, куди нас, абітурієнтів, селили на час складання вступних іспитів штабелями — шістьох у кімнату, і де задовго до викладачів нам допікали спраглі свіжої крівці блощиці.

Андрій готувався на історичний факультет, я ж іще в школі заповів себе математиці. Зі срібною медаллю мені досить було здати перший екзамен на відмінно, щоб уберегти себе від наступних: творів писати я не любив, в історії плавав — на той час уже кожний неприховано оповідав свою і ті оповіді між собою збіса різнилися. Ну й що, що Наполеон народився з прорізаним зубом? Я не міг збагнути, який стосунок ця індивідуально-фізіологічна обставина, якій підручники намагалися надати містичного характеру, мала до його діянь? Так само я не бачив звʼязку між поразкою цього полководця під Ватерлоо і моїм життям у сучасному місті. Немає мови, Наполеон був славетною особистістю, та чи не виносить хвиля подій ту чи ту людину на гребінь, так що їй не залишається іншого вибору, як ставати непересічною, якщо вона, звісно, не бажає піти на дно?

Мене цікавила математика і її умоглядні можливості. Мені здавалося, що історія безсоромно підлаштовується під точні науки, торгуючи з-під поли, мов та спекулянтка, фактами, та я тримав цю мою думку при собі. Тоді як Андрій тямив історію, як свої п’ять пальців, допомагав мені підтягнутись і самовіддано заготував для мене про всяк випадок сотню шпарґалок: він уже тоді був беручким і надійним товаришем, молячись на обрану галузь, мов на красну дівчину. Я розумів, що хоч що бовкну проти неї, він боронитиме її з такою палкістю, від якої могла постраждати наша тоді ще вельми тендітна, як весняний листочок, дружба.

Більше, ніж спільне походження, нас лучив інтерес до жінок. Нам було по сімнадцять, і ми, якщо хтось забув, хлопці. Я вступив за результатами першого іспиту, на радощах прикрасивши шпарґалками, мов ґірляндами, нашу непоказну гуртожитську комірчину, і вболівав за Андрія. Смажив нам обом на спільній для цілого поверху кухні картоплю, бʼючи капцем і підпікаючи сірником тарганів, що гасали по забризканій жиром стіні, в той час як Андрій сидів над книжкою, скидаючись на ченця, який спокутував гріх, що ним є світ і людина в ньому. Страх завис над ним хвиським батогом (карма кожного вступника): страх провалитися, страх постати в цьому жалюгідному стані перед батьками, страх, що скажуть знайомі, однокласники, вчителі, страх, урешті-решт, змарнувати рік. «Ні!» — горлав Андрій уві сні, ніби його піддавав тортурам сам Торквемада, я ж, який солодко спав (із віком сни не такі солодкі і не так легко заснути), підхоплювався і втішав: «Спи, друже! Все буде гаразд», на що