Читати книгу - "Гауф. Переклади, Олександр Олесь"

легко можуть перемінити своє благословення на прокльони. Я не хотів дратувати хвору жінку і замовк. Але і взагалі ми більше ні разу не згадували цього дивного випадку аж до того часу, доки мати твоя смертельно не занедужала. Вона передала мені свистка і заповідала віддати його тобі, коли мине повних двадцять років, і прохала до того часу нікуди тебе не відпускати від себе. Вона умерла. Оце і є подарунок феї,- додав Бенезар, виймаючи із скриньки срібного свистка з довгим золотим ланцюжком.- Тобі ледве минуло 18 років, але ти від’їжджаєш і, може бути, вернувшись, угледиш одну мою могилу, тому віддаю його тепер. Я не вважаю жодної рації держати його у себе ще два роки, як хотіла цього твоя турботна мати. Ти гарний і розумний парубок, а зброєю володієш так, як мало хто і старшого віку володіє. Тому я можу оголосити тебе повнолітнім, наче зараз тобі повних 20 років. Ну, щасти тобі, Боже, на все добре, і не забувай свого рідного батька.

Так говорив Бенезар із міста Бальсори, прощаючись зі своїм сином. Зворушений Саїд поцілував свого батька, повісив на шию золотого ланцюжка, засунув свистка за пояс і, скочивши на коня, полетів до того місця, де повинен був зібратися караван, щоб рушити в Мекку.

Через деякий час 80 верблюдів і декілька сот юнаків виїхали із Бальсорської брами, яку ще довго не доведеться угледіти нашому Саїдові.

Розваги і новини подорожі, сила нових, незнаних речей спочатку дуже тішили Саїда, але згодом, коли стали вони наближатись до пустині, дорога стала одноманітною, і Саїд став сумувати, замислюватись і згадувати все частіше й частіше своє прощання з батьком. Вийнявши із-за пояса свисток, він оглядів його з усіх боків і захотів спробувати його голос. Але свисток мовчав.

Як Саїд не надимався, але свисток уперто не давав ніякого звуку. Саїд розсердився і знову заткнув його за пояс. Однак думки його витали над словами матері. Він багато знав про фей, але ніколи йому не доводилось чути, щоб хто-небудь із його сусідів знався з якою-небудь таємною істотою. Слухаючи казки, Саїдові здавалося, що все це коїлося колись у далеку старовину і що зараз нічого подібного не може бути. Так думав він і тепер, сидячи на коні, але проте ніяк не міг одігнати думки від того таємного і надзвичайного випадку, що стався з його матір’ю. Навкруги говорили, співали, жартували, а Саїд мовчки сидів на коні і думав. Дуже він був вродливий юнак. І його сміливий, одважний погляд, молодість, войовнича постать і весь він на коні приковували очі подорожніх. Один старий, поважний мандрівець, що їхав поруч з ним, зацікавився Саїдом, розговорився з ним і швидко впевнився в його розумі. Але Саїда найбільше цікавило - як думає старий про ті таємні оповідання, де розказується про фей, добрих і злих духів, чи вірить він у їх існування?

Дідок погладив свою бороду, похитав головою і сказав:

- Звичайно, не можна запевнити, що вони не існують, хоча мушу признатись, що до сьогоднішнього дня мені не доводилось їх бачити.

І тут він розказав молодому юнакові про такі дивовижні речі, що у Саїда завертілось у голові. Тепер він уже був певен, що всі ті дива, які сталися в той день, коли він народився на світ, пророкували йому велику і щасливу долю і що срібний свисток подарувала йому фея не для чого іншого, як для призиву її в скрутну хвилину.

Всю ніч йому ввижалися різні дива: кришталеві палаци крилаті коні і т. ін. Він наче перенісся і побув у чарівнім царстві.

Але на другий день досвід показав йому, яке глибоке провалля лежить між мріями і життям.

Було за південь, рівно і поволі посувався вперед караван. Аж ось на далекім обрії пробігли якісь темні тіні. Одні подумали, що це звичайні горби піску, другі прийняли їх за хмари, треті рішили, що ці тіні ніщо інше, як караван. Але досвідчений сусіда Саїдів, що немало відбув за свій вік таких подорожей, підняв руку і голосно крикнув, щоб всі були обережні, бо наближається до них не караван, а гурт арабських розбійників. Негайно чоловіки взялися за зброю і заступили жінок і все добро на верблюдах. Хвилина, дві - і всі були готові до кривавого бою.

А тіні між тим бігли по поступу, і здавалось, що це, ледве торкаючись землі, летить в ірій велика зграя лелек.

Поволі, здавалось, наближаються тіні, але не встиг наш караван розгледіти розбійницькі обличчя і списи, як вороги швидше від вихору налетіли на них і загриміли зброєю.

Відважно захищались і бились наші подорожні, але розбійників було вдвоє більше, вони оточили караван з усіх боків, багатьох убили здалеку, а на решту кинулися з гострими списами в руках. В цю страшну хвилину Саїд, що бився в передніх рядах, згадав, що у нього за поясом висить свисток. Швидко він вийняв його і підніс до губ. Свисток мовчав. Обурений, він схопив рушницю і вистрелив прямо в груди одному найпишніше озброєному і одягненому арабові.

Той захитався і упав з коня.

- Аллаху! Що ти, сину, зробив, що ти зробив! Тепер нам усім - край,- крикнув старий, що бився поруч з Саїдом.

І справді було так. Ледве тільки розбійники угледіли, хто падає з найкращого коня, як застогнали, закричали і з шалом кинулись на решту подорожніх. Глянув Саїд і угледів, що п’ять чи шість списів дивляться на його. Але він так ловко оборонявся і водив своїм списом, що ніхто не зважався наблизитись до його. Хтось прицілився і хотів уже пустити стрілу прямо в серце Саїдові, але хтось дав знак кинути замір. І не встиг Саїд оглянутись, як чиясь петля стисла йому шию. Даремно Саїд хотів порвати вірьовку... Петля ще дужче затяглась на його шиї. І його взяли в полон.

Незабаром всі люде були перебиті або полонені. Потім араби поділили між собою здобич і роз’їхалися в різні боки.

Біля Саїда їхало четверо озброєних людей, зневажливо дивились на його і обсипали лайкою і прокльонами. Саїдові стало ясно, що убив він не звичайного розбійника, а якусь високу особу, може, самого принца. Але рабство, яке ждало усіх бранців, здавалось йому тяжчим від самої смерті. І він почасти радів, що такою ненавистю дихають на його вартові, радів і сподівався, що