Читати книгу - "Пригоди двієчника"

Дівчатка-швеї завищали, попідхоплювалися, щоб захистити свого майбутнього ветеринара. Дивлюся, одна біжить з ножицями в руках, інша налітає, махаючи розпеченою праскою.

— Держи злодія! — кричать. — Держи хулігана!

Я кинувся до дверей, та пізно! Мій друзяка шишколобий, виявляється, встиг підхопитися й замкнути двері. Довелося надіти чарівну шапочку…

— Він кудись сховався! Шукайте під столами. — наказав Хайітбай. — І шапочки вкрав.

— Немає його під столом, шукайте в шафі.

А я тим часом тихцем вибрався на підвіконник, сплигнув на землю і вже у дворі заволав на все горло:

— Наставляй кишеню! Наставляй кишеню!

Мої переслідувачі повискакували за двері. В інтернаті знявся гвалт. Хтось пустив чутку, що із швейної майстерні викрадено цілий мішок шапочок. А тут ще й радіо загуло.

— Увага, увага! Говорить радіовузол школи-інтернату імені Крупської! Я закликаю всіх учнів зберігати спокій і витримку! Разом з тим закликаю всіх учнів мобілізувати свої сили. Всі на пошуки злодія!

Це, здається, говорить сам директор Хурсандалі Шарафуддинович. Оце вскочив я! Нічого поганого не зробив, а ґвалту — хоч кричи пробі! І так щоразу. Не щастить мені — от і все… Хоч гинь. А я ж то сподівався, що поговорю з Хурсандалі Шарафуддиновичем відверто і він візьме мене в якусь бригаду агрономом. А тепер усьому кінець. Піймають, чого доброго, і справді мішок шапочок вимагатимуть. Спасибі тобі, Хайітбаю. Прислужився, нічого й казати!

Не знімаючи з голови чарівної шапочки, я піднявся на другий поверх школи і ледь не зіткнувся ніс у ніс з Хайітом. Він розмовляв з високим чоловіком у капелюсі.

— Чом же не пам'ятаю, Хурсандалі Шарафуддиновичу?! — казав Хайітбай. — Та хоч би мене й опівночі розбудили, я одразу ж змалював би вам його прикмети.

— Тоді іди в радіовузол і голосно, щоб усі чули, розкажи, який із себе цей твій Хашимджан.

Шишколобий стрімголов кинувся до радіовузла. Жаль, що я не зметикував піти за ним. Думав, що є в нього хоч крапелька совісті. Мені хотілося побути з Хурсандалі Шарафуддиновичем і, як буде нагода, пояснити йому все, що сталося, а затим попроситись на роботу.

Директор зайшов до кабінету, і я слідом. Він сів у крісло і налив собі чаю. В цей час у динаміку загримів голос Хайітбая:

— Увага, увага! Передаємо перелік прикмет злодія, що вчинив напад на нашу швейну майстерню. Це хлопчик років дванадцяти-тринадцяти. Звуть його Хашимджаном. Худий. На зріст трохи вищий за мене. Вуха — брудні, ніс — ґудзиком, очі великі, круглі, завжди бігають. Говорить цей Хашимджан плутано, трохи затинаючись. Зодягнений у білу брудну стару сорочку, в якої один рукав довший, другий — коротший. А комір — той взагалі від іншої сорочки. Шерстяні штани в смужку, давно не прасовані. Колір шкіри — смаглявий. Може, від народження, а може, з метою конспірації давно не мився. — Хайітбай відкашлявся, гучно висякався й вів далі:— Слід звернути особливу увагу на те, що цей Хашимджан дуже докладно розпитував про прибутки нашої школи: надто ж цікавило його, скільки грошей у касі спільного фонду. Мені здається, він спритний шпигун якоїсь банди, що має намір пограбувати нашу касу!..

Зрозуміли, що то за жук, цей Хайітбай? І злодюгою я в нього став, і шпигуном банди грабіжників, і заїкою, зодягненим у стару сорочку з різними рукавами. Спробуй тепер явитися їм. Негайно схоплять і в міліцію відведуть. А щастя вже ж було усміхнулося: дуже хорошою людиною здався мені Хурсандалі Шарафуддинович. Він би, напевно, прийняв мене в агрономи або зоотехніки.

Я поки що облишив намір поговорити з ним і пішов у радіовузол. Хайітбай все ще сидів наїжачившись біля мікрофона. Напевно, думав, що б його ще про мене змолоти.

— На, візьми своє добро! — сказав я і кинув кролячі шапочки на підлогу під ноги отетерілому Хайітбаєві. — Дуже вони мені потрібні! Я їх навмисне взяв, щоб узнати, скупий ти чи не скупий. І ніякий я не шпигун. А вуха в тебе самого брудні!

Хайітбай злякано кліпав очима й озирався в порожній кімнаті.

Більше я з ним не схотів розмовляти. Пішов прямо туди, звідки смачно пахло. Сів біля кухаря інтернатської їдальні, з'їв по одній порції шурпи і плову, випив дві склянки холодного узвару зі слив. Молодці хлопці, смачно приготували.

Я поляскав по плечу сторопілого від подиву хлопчика в кухарському ковпаку, сказав йому «дякую» і вийшов з кухні…

Найдужче я люблю пісні і простір. Переді мною — дорога. Довга, нескінченна дорога. А навкруги — поле. Зелене море бавовнику. І ніде ані душі. Співай, танцюй — ніхто тобі не перешкодить. Ніхто не заткне вуха й не цитькне: «Годі крутитися і вищати — набрид!»

А пісень пребагато. Я їх просто на ходу складаю. Гляну на поле й співаю:

Кручусь, підстрибую, а потім уклоняюсь кущам бавовнику. Вони тихенько погойдуються, ніби «спасибі» кажуть.

Смеркло. Я втомився і співати і танцювати. Весь час бути самому теж нецікаво. Добре б оце кого-небудь зустріти…

Я пішов швидше, уважніше вдивляючись у темряву. Попереду блимнув слабенький вогник. Я швидко побіг на нього.

На березі арика горіло вогнище. На просланім просто на землі чапані напівлежав дідок з глибоким шрамом на щоці.

— Салам алейкум, дідусю!

— Здоров, синку, здоров, —