Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"

марно б'юся над тим, щоб страва наша стала смачною. Але тут виявилися два кухарі, несусвітні мерзотники і пройдисвіти: один спеціаліст з національних страв, другий з європейських. Обидва вважаються головними. У кожного по п'ять помічників, отже, п'ять вірних підручних. Кажуть, де зібралося десять шайтанів, там нема чого робити одному ангелу. Так і я: не можу справитися з ними. Нарешті не витримав: підмовив людей, які харчуються в нас, написати скаргу до Міської торговельної інспекції. Написали. А що з того? Хіба простою доганою їх приборкаєш?.. Товаришу сержант, можу я звіритися вам цілком?

— Кому ж вам довіряти, як не міліції?

— Спасибі, тисячу разів спасибі вам, дорогий. Я хочу вам доповісти, що ті кухарі, про яких я вам кажу, щоденно виносять звідси по сто карбованців у кишені. Помічники загрібають трохи менше, двадцять п'ять карбованців.

— Невже? — не повірив я.

— Свята правда, можу заприсягтися. Ці негідники здатні підкупити будь-кого. Боюся… пробачте, Хашимджане, всі ми люди… боюся, щоб вони і вас…

— Хашимджан Кузиєв не з тих, хто продається! — гостро перебив я директора, стукнувши кулаком по столу.

— Ні, я цього не казав. Просто хочу попередити, щоб вас часом не обкрутили.

— Ми ще подивимося, хто кого обкрутить!

— Я бачу, ви — міцний хлопець. Навіть очі палають ненавистю й відвагою. Молодий ви ще, полум'ям горите, полум'ям! То слухайте далі. Після першої невдачі я знову взявся за діло, як то кажуть, закотивши рукави. Попросив трудящих іще раз написати скаргу. І послати її не кудись там, а в міліцію, в обехеес! Там уже, сказав я, не знайдеш байдужих людей, тим паче — хабарників! Дайте лишень мені цю заяву…

Я вихопив з кишені заяву трудящих і подав нещасному директорові. Він розґорнув аркуші й став читати. А я, дивлячись на нього, думав: «Бідний, бідний Адил-ака! Звісно, що ви могли вдіяти сам проти десяти пройдисвітів, які обведуть самого шайтана?! Що ж ви, не могли зразу прийти до самого Усманова і все розказати? Але нічого, і тепер ще не пізно, адже є на світі я. Ми їм прищикнемо хвости!»

Мені схотілося сказати цьому бідному, зацькованому чоловікові якісь теплі слова, підбадьорити, підняти дух.

— Оцих людей я добре знаю, — промовив Адил-ака, повертаючи мені скаргу. — Камбаров працює зубним лікарем. Майстер своєї справи, будь-який зуб, хоч хворий, хоч здоровий, може вирвати з першого разу. Кадиров — хірург. Схожий на вас: любить справедливість, чесний… Ну, а тепер перейдімо до діла.

— Я готовий.

— Коли ви думаєте взяти проби зі страв для аналізу?

— Я думаю, завтра…

— Ні, так не годиться. Проби треба брати в суботу або в неділю. Бо в ці дні у всіх контролюючих закладах вихідний. Саме тому в ці дні наші злодюжки нахабніють: крадуть утроє, вчетверо більше, ніж завжди. Як у прислів'ї: тягни все, що зможеш, доки сторож спить. Крім того, товаришу сержант, іншим разом не припускайтеся такої помилки.

— Якої помилки?

— Ви увійшли в кафе й одразу кинулися перевіряти ціни страв на вітрині. Навіть я легко здогадався, з якою метою ви прибули. А кухарі могли б помітити набагато раніше за мене, це народ битий-стріляний. Тому-то я й поспішив, боячись, що вони обкрутять вас навколо пальця. Моя вам порада на майбутнє: спершу пошліть когось там узяти пробу зі страви, а тоді — шулікою — і хапайте злодіїв за руку!

— Дякую. Зважу на ваші поради, — сказав я, щиро радіючи, що натрапив на таку доброзичливу людину.

— Ще, товаришу сержант, що я хочу сказати, — вів далі директор. — Тут є дві книги скарг. Одну видають, коли люди хочуть написати подяку, саме по ній і одержують преміальні, друга — для скарг, але її ніколи нікому не показують. Обидві книги зберігаються у буфетника. Товаришу сержант, ще про одне хочу вам сказати. Тільки пообіцяйте не відмовити мені.

— Обіцяю.

— Перевірте ще діяльність буфетника! — Адил-ака полохливо озирнувся довкола, наче боявся, що нас може хтось підслухати. І зашепотів далі: — Саме він і є ватажок усієї зграї! Все під мене копає, негідник, звалити хоче, бо знає, що я завжди за чесність, за трудящих. Такого шахраюки ще світ не бачив. І коньяк, і горілка в нього не справжні. Він не засне, якщо двадцять грамів горілки не розведе вісімдесятьма грамами води!

— Ну й негідник!

— Ви його ще не знаєте! Хочете переконатися самі, яка це страшна людина? Тоді підіть, візьміть у нього дві склянки горілки. Якщо я піду, мені він наллє нерозведеної, пройдисвіт!

— Але ж це якось… горілку… мені?

— Знову хочете пошитися в дурні? — дорікнув Адил-ака, і мені стало соромно. Вмить збігав, купив дві склянки горілки у заклопотаного буфетника.

— Оце я розумію, ви хоробра людина, юначе! — похвалив Адил-ака. — А тепер випийте одну склянку і, якщо відчуєте бодай найменший присмак горілки, плюньте мені в обличчя!

— Але я ніколи її не пив!.. — заперечив я. — І потім, я ж на службі.

Директор засміявся, махнув рукою.

— У тому й річ, що це ніякісінька не горілка, а чиста вода.

— Так, але я все одно не можу…

— Ну, гаразд. — Адил-ака ображено підвівся й пішов до дверей. — А я був подумав, що ви хоробрий, розумний юнак, справжній Шерлок Холмс. Звіряючи вам свої таємниці, я й гадки не мав, що ви одразу позадкуєте…

Мені не хотілося на самому початку розслідування втрачати такого цінного помічника. Крім того, хіба я міг допустити, щоб хтось хоч на мить засумнівався в моїй хоробрості, розумі й кмітливості?!

Одним духом я спорожнив склянку горілки.

— Ну і як? — поцікавився директор, повертаючись назад. Першої миті я не спромігся відповісти, потім сяк-так видихнув із себе повітря й