Читати книгу - "Варвар у саду"

Голову тварини підняли вгору і тримали її здалека від землі на широких палицях. Різав вождь Пейсістрат, потекла червона кров, дух від кості відлетів…»

Так було колись; тепер тут сновигають екскурсії, гід безбарвним голосом із докладністю бухгалтера інформує про розміри храму. Він також оповідає про кількість відсутніх колон, наче вибачаючись за руйнацію, і вказує рукою на вівтар, але цей покинутий камінь нікого не зворушує. Коли б відвідувачі мали більше уяви, ніж клацати кодаками, привели б бика і вбили перед вівтарем.

Зрештою, коротка вилазка з автокару не дає поняття по те, чим є грецький храм. Треба провести між колонами принаймні один день, щоб зрозуміти життя каменів під сонцем. Вони міняються залежно від пори дня й року. Вранці вапняк Пестума сірий, ополудні — медовий, коли сонце заходить — пломенистий. Я торкаюся його і відчуваю тепло людського тіла. Наче дрож, пробігають по ньому зелені ящірки.

Надвечір’я. Небо бронзовіє. Золотий віз Геліоса скочується в море. О цій порі, як казав Архіпоет, «тьмяніють усі стежки». Тепер перед храмом Гери п’янко пахнуть троянди, оспівані Вергілієм: «biferi rosaria Paesti»[7]. Колони поглинають живий вогонь заходу. Невдовзі у тьмяніючому повітрі вони стоятимуть, мов спалений ліс.

Матеушові

Тисячі кольорових лампочок, розвішаних над вулицями, забарвлюють голови сновиг у блазенські кольори. Прочинені двері й вікна повні музики. Невеличкі площі вирують, мов каруселі. Ти наче вскочив у сам вир великого свята. Таким мені видався Арль у перший вечір після приїзду.

Я винайняв кімнату на останньому поверсі в готелі навпроти Музею Реат, у вузькій і стрімкій, як колодязь, вулиці. Заснути було годі. То вже не гомін, а пронизлива вібрація міста.

Я пішов на бульвари у напрямку Рони. «Річко прудка, зроджена з Альп, ти, що несеш із собою ночі і дні, і надії мої туди, куди кличе тебе природа, а мене кохання». Так співав Петрарка. Рона і справді могутня, темна і важка, мов буйвол. Світла провансальська ніч, холодна, проте з прихованим жаром на вершку.

Я повертаюся у середмістя слідами розмов і музики. Як описати місто, створене не з каменю, а з тіла? Воно має теплу, вологу шкіру і пульс спутаної тварини.

Я п’ю кот-дю-рон у «Кафе де л’Альказар». Щойно барвиста репродукція над баром нагадує мені, що це ж бо тема славетного образу ван Гога Le café de nuit[8], і що він сам тут мешкав у 1888 році, коли прибув до Провансу, щоб осягнути блакить, інтенсивнішу від неба, й жовтизну, більш сліпучу, як сонце. Чи пам’ятають тут його? Чи живий ще хтось, хто бачив його на власні очі?

Бармен знехотя розповідає, що, й справді, є тут un pauvre vieillard[9], який може щось оповісти про ван Гога. Втім, зараз його немає; він приходить зазвичай перед полуднем і полюбляє американські сигарети.

Тож я почав оглядати Арль не від греків і римлян, а від fin de siècle[10].

Наступного дня у «Кафе де л’Алькасар» мені показали отого дідуся. Спершись на паличку, поклавши підборіддя на сплетені долоні, він дрімав над склянкою вина.

— Мені казали, що Ви знали ван Гога.

— А знав, знав. Ким будете? Студент чи журналіст?

— Студент.

Бачу, що ляпнув дурницю, бо дідусь заплющує очі й перестає мною цікавитися. Отож, я виймаю американські сигарети. Принада спрацьовує. Дідусь залюбки затягується димом, допиває вино й уважно дивиться на мене.

— Вас цікавить ван Гог?

— Дуже.

— Чому?

— Він був великим художником.

— Так кажуть. Я не бачив жодного його образу.

Він постукує кістлявим пальцем у порожню склянку, яку я слухняно наповнюю.

— Ну і так. Ван Гог. Він уже помер.

— Проте Ви його знали.

— Та хто його там знав. Жив сам як пес. Люди його боялися.

— Чому?

— Він гасав полями з такими великими полотнами. Хлопці кидали у нього камінням. Я не кидав. Я був тоді занадто малим. Мені тоді було три або чотири роки.

— Отож, ви його не любили?

— Він був дуже смішний. Волосся у нього було, наче морквяне.

І старенький несподівано заходиться сміхом — довго, від щирого серця та з задоволенням.

— То був дуже смішний чоловік. Il était drôle.[11] Волосся у нього було, наче морквяне. Я добре це пам’ятаю, бо те волосся видно було здалеку.

На цьому, власне, й закінчуються спогади чоловічка про пророка.

Вечеряв я у невеликому ресторані поблизу площі Республіки. Провансальська кухня, з якою я познайомився у незначному обсязі та у третьорядних закладах, просто чудова. Насамперед в’їжджає бляшана таця з перекусками, розділена кількома перегородками. Отож: оливки зелені та чорні, невеликі пікантні цибулетки, цикорій, гостро приготована картопля. Потім чудовий рибний суп, кузен короля супів, марсельського bouillabaisse, простіше кажучи — рибний розсіл, заправлений часником і корінцями. Шматок полядвиці,