Читати книгу - "Варвар у саду"
- Жанр: Інше
- Автор: Збігнєв Херберт
Книжка «Варвар у саду» була написана Збіґнєвом Гербертом (1924–1998) у 1958–1960 роках. Уявна проща до витоків європейської культури починається біля шедеврів палеолітичного стінопису в печері Ляско, відтак провадить нас до дорійських храмів Пестума та римських пам’яток Арля, романських і готичних храмів Орвієто й Сієни, кафедральних соборів і паркових комплексів Франції. Справжніми історичними симфоніями є нариси, присвячені долі альбігойців і трагедії Провансу, злетові й падінню ордену тамплієрів і творчості поетового улюбленця маляра П’єро делла Франчески.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
ВАРВАР У САДУ
Від автора
Чим є ця книга в моїм розумінні? Збіркою нарисів. Звітом про мандри.
Перша мандрівка реальна — містами, музеями та руїнами. Друга — книгами, присвяченими побаченим місцям. Ці два бачення, або два методи, переплітаються між собою.
Я не обрав легшої форми — щоденника вражень, оскільки все врешті звелося б до літанії прикметників і естетичної екзальтації. Я гадав, що треба оповісти певну суму відомостей про давні цивілізації, а тому що я не фахівець, а лиш аматор, то відмовився від усіх принад ерудиції: бібліографії, приміток, покажчиків. Адже я прагнув написати книгу для читання, а не для наукових студій. У мистецтві мене цікавить понадчасова вартість твору (вічність П’єро делла Франчески), його технічна структура (як покладено камінь на камінь у готичному кафедральному соборі), а ще зв’язок із історією. Позаяк більшість сторінок присвячені середньовіччю, я наважився додати два історичні нариси: про альбігойців і тамплієрів, у яких ідеться про сум’яття й скаженість епохи.
Коли б я мав обрати епіграф для всієї книжки, то переписав би таку фразу Мальро:
«Того вечора, коли ще малює Рембрандт, усі славетні Тіні, в тому числі й тіні печерних художників, прикипіли поглядом до тремкої руки, бо саме від неї залежить, воскреснуть вони чи поринуть у новий сон».
ЛяскоSi Altamira est la capitate de Vart pańetal, Lascaux en est le Versailles[1] Henri Breuil
Ляско не позначена на жодній офіційній мапі. Її, можна сказати, взагалі не існує, принаймні у тому сенсі, в якому існують Лондон чи Радом. Довелося добряче попрацювати язиком у паризькому Музеї Людини, щоб довідатися, де саме вона розташована.
Я поїхав туди напровесні. Долина Везеру саме о цій порі зодягалась у свіжу, ще не довершену зелень. Видимі з вікна автобуса уривки краєвиду нагадували полотна Бісьє. Сітка чулої зелені.
Монтіньяк. Містечко, де нема що оглядати, крім меморіальної дошки на згадку про заслужену акушерку:
Ici vécut Мте Marie Martel — sage-femme — officier d’Académie. Sa vie a été de faire le bien. Sa joie d’accomplir son devoir.[2]
Краще не скажеш.
Сніданок у невеличкому ресторані, але який сніданок! Омлет із трюфелями. Трюфелі є частиною історії людських шаленств, а отже, й історії мистецтва. Тож декілька слів про них.
Трюфель — ґатунок підземного гриба, що паразитує на корінні інших рослин, висмоктуючи з них соки. Для пошуків цього гриба використовують собак чи поросят, які відзначаються, як відомо, досконалим нюхом. Про місце, де знаходяться ці гастрономічні скарби, також сигналізує певний ґатунок мушок.
Трюфелі дуже високо цінують на ринку, отож мешканців найближчих околиць охопила справжня лихоманка пошуків. Вони перекопували землю, нищили ліси, які стоять тепер жалюгідно всохлі. Великі площі поверхні були вражені катастрофічним неврожаєм, адже гриб виділяє отруйну субстанцію, котра перешкоджає вегетації. До того ж, він дуже примхливий і потребує значно більше догляду, ніж печериці. Проте омлет із трюфелями просто чудовий, а їх запах, бо смаку вони властиво не мають, неможливо порівняти ні з чим.
З Монтіньяку їдете автострадою, вона підноситься вгору, заточує півколо, заглиблюється в ліс і раптом уривається. Автостоянка. Кіоск із кока-колою та кольоровими листівками. Тих, хто не бажає вдовольнятися репродукціями, впроваджують до чогось на зразок садиби, а відтак до забетонованого підземелля, що нагадує бункер. Замикаються металеві, наче у скарбницях, засуви, і якусь мить стоїте у темряві, очікуючи втаємничення. Врешті другі двері, які провадять усередину, прочиняються. Ми у гроті.
Холодне електричне світло огидне, і можна собі тільки уявити, чим була печера в Ляско, коли живе світло смолоскипів і каганців приводило в рух намальовані на стінах і склепінні череди биків, бізонів і оленів. А до всього злого — ще голос гіда, який белькоче пояснення. Це голос сержанта, котрий читає Святе Письмо.
Кольори: чорний, коричневий, охристий, червона кіновар, кармазиновий, мальвовий і білизна вапнякових скель. Вони такі живі та свіжі, як на жодній із фресок Ренесансу. Кольори землі, крові й сажі.
Тварини зображені переважно у профіль, вони схоплені в русі та нарисовані з величним розмахом, а водночас із ніжністю, наче теплі жінки Модільяні. Сукупність зображень спершу видається безладною, нібито все було поспіхом намальоване навіженим генієм у техніці кіномонтажу, сповненій накатів і загальних планів. А водночас вона має зв’язну, панорамну композицію, хоча все свідчить про те, що митці з Ляско чхати хотіли на канони. Окремі образи мають різні розміри: від кількадесят сантиметрів до понад п’яти метрів. Також чимало палімпсестів, тобто стінописів, накладених один на інший, словом, класичний балаган, який, проте, справляє враження гармонії.
Перша зала, котру називають залою биків, має чудове природне склепіння неначе з застиглих хмар. Шириною метрів із десять, довжиною — зо тридцять, вона може вмістити сто осіб. Звіринець Ляско відкривається зображенням дворога.
Це фантастичне створіння з могутнім
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Варвар у саду», після закриття браузера.