Читати книгу - "Варвар у саду"

На стіні знову репродукції ван Гога: Міст на Роні, Оливковий гай, Листоноша Рулен. «Хороший дядько, — писав про нього маляр, — позаяк він не схотів брати грошей, ми їли й пили разом, що коштувало дорожче… Але це дрібниця, зваживши на те, що позував він дуже добре».

Власник ресторану не був знайомий із маестро, проте пам’ятає часто повторювану у родині розповідь свої матері. Отож, певного пополудня до родинної винниці ввірвався той шалений маляр і криком хотів змусити придбати образ. Ледь вдалося виштовхати його за огорожу. «Він вимагав якихось 50 франків», — закінчив власник ресторану з безмежною меланхолією.

Під час свого перебування в Арлі та сусідному Сен-Ремі ван Гог створив сотні образів і рисунків. Нічого з цього не зосталось у місті, громадяни якого написали до влади вимогу замкнути його у шпиталі для божевільних. Документ цей опублікувала місцева газета. Він зберігається в Арльському музеї у вітрині, на вічну ганьбу підписаних. Онуки вибачили б дідусям жорстокість, але не те, що ті дозволили пройти повз них величезному багатству, яке втілене сьогодні у найменшому ескізі, підписаному іменем Vincent.

Час починати методичне ознайомлення з містом.

Родюча долина Рони століттями вабила колонізаторів. Першими сюди прибули греки, які в VI столітті до нашої ери заснували Марсилію. Арль, розташований у важливому стратегічному й торговельному пункті у гирлі Рони, був спершу невеликою факторією цієї могутньої грецької колонії. Нічого дивного, що пам’яток відтоді збереглося небагато.

Справжній розквіт Арля й усього Провансу припадає на римський період. Місто тоді називалось Арелате і було заплановане з воістину римським розмахом й урбаністичним талантом. Його блискавичний розвиток почався тоді, коли Марсилія, уклавши союз із Помпеєм, виступила проти Юлія Цезаря. Вождь узяв місто штурмом у 49 році за підтримки військових кораблів, збудованих на корабельнях Арелате.

До Арля напливають нові колоністи, бідні громадяни Лаціуму й Кампанії та ветерани VI легіону. Звідси офіційна і дещо довга назва міста звучить: Colonia Julia Arelatensium Sextanorum. Досконалі дороги, могутні водогони й мости злютовують здобуті землі в один адміністративний і політичний організм. Після жорстокостей загарбання на Прованс спливає благодать нової цивілізації.

Донині живе на берегах Рони культ доброго цезаря Августа, про якого люди говорять так тепло, як мої галицькі дідусі про Франца Йосифа. Прекрасна голова цезаря з арльського лапідарію сповнена енергії та лагідності. На цьому скульптурному портреті молодий володар представлений із бородою, яку він носив, наче чорну пов’язку, — знак жалоби за своїм названим батьком, божественним Юлієм.

Поганський лапідарій скромний. У ньому немає ні шедеврів, ні навіть таких видатних творів, як Венера з Арля, копія Праксителя, знайдена серед руїн театру в середині XVII століття і подарована Людовікові XIV. Трохи голів, саркофагів, фрагменти барельєфів, дві чарівні танцюристки у прозорих шатах, в яких скам’янів вітер. У найкращих із цих скульптур ще дрімає еллінська традиція, але більшість творів позначена печаттю провінційного, дещо важкуватого галло-романського ремісництва. Тут можна побачити, — а такого не виставляють у славетних музеях, — звичайне пересічне мистецтво, ремісничо-мистецьку продукцію, щоправда не геніальну, проте солідну, яка через століття відродиться у романській скульптурі.

Годинники б’ють полудень. Доглядач замикає лапідарій, підходить до мене і конспіративним шепотом пропонує відвідати щось таке, що ще не відкрите для огляду відвідувачів, але, на його думку, мало б вчинити на мене більше враження, ніж усі зібрані тут скульптури. Я сподіваюся нововідкритої Венери. Ми спускаємося стрімкими сходами вниз у підземелля. Ліхтар освітлює склепінчастий широкий кам’яний коридор, переділений низьким портиком. Виглядає це трохи як каземат, а трохи як вхід до підземного храму.

Насправді то римські склади провіанту, адже Арль був військово-торговельною колонією. Розміри цих підземних комор і справді імпонуючі. Доглядач, аби вразити мене, докидає ще інформацію про розміщення окремих товарів. «Тут, де було сухо, лежало збіжжя. Посередині, де температура стала, — бочки вина. У глибині дозрівали сири». Я не знаю, чи точна ця інформація, проте ентузіазм цього простого чоловіка з приводу хазяйновитості римлян такий великий, що я годжуся без слова спротиву. Тепер я знаю, що найбільше хвилює уяву нащадків галлів. Не тріумфальні арки і голови цезарів, а водогони та комори збіжжя.

— Не забудьте, шановний, відвідати Барбеґаль, — додає на прощання доглядач. — Це за пару кроків від міста. Туди можна дійти пішки.

На краю узвишшя наче рештки велетенських сходів, які ведуть до неіснуючого храму велетнів. Проте у цих руїнах немає нічого сакрального. То був дуже вигадливий гідравлічний млин із вісьмома рівнями, якими стікала вода, утворюючи штучний водограй, що обертав кола з лопатками. Попри посполите призначення, цю споруду вважають одним із найцікавіших кам’яних об’єктів римського світу.

Наймонументальнішою пам’яткою римських часів є амфітеатр.

Його збудували на узвишші. Два поверхи могутніх арок із дорійськими пілястрами внизу та коринфськими колонами нагорі. Гола конструкція, укладена з циклопічних брил. Жодної легкості чи чарівності, як писав один наївний шанувальник римлян. Найкраще місце для гладіаторів і любителів гострих вражень.

Мене провадить безногий інвалід І Світової війни. Пізня осінь, і відвідувачів мало. Тож він щойно замкнув касу і хоче із кимось потеревенити.

— Колись, то були інші часи. Я втратив ногу на полях Шампані, і що я з того маю? Жебрацьку посаду. У римлян я мав би власний будинок, винницю, кусень поля і безкоштовні квитки до цирку.

— Одначе в тому цирку дикі звірі розтерзували людей, — намагаюся зіпсувати йому ту ідилію.

— Може так було десь в іншому місці, але не в Арлі. Були у нас різні професори і не знайшли жодної людської кісточки. Ані однісінької.

Ну добре вже, добре, спи спокійно, ветеране, ладний так легковажно змінити Фоша на Юлія Цезаря, а де Ґоля на Августа. Втім, правду кажучи, я й не сподівався, що римляни, які для мене «плоскі, мов квітка в книжці», є ще для когось предметом таких людських почуттів.

Мури амфітеатру були настільки потужні, що у часи нападу варварів їх перетворили на фортецю. Всередині побудовано близько двохсот будинків, вулиці та