Читати книгу - "Відьомська доба"

Погано ж ви виглядаєте, панночко, — мовчки сказала Івга до свого відображення. Ви потребуєте послуг перукаря і масажиста, але насамперед — психіатра, моя люба. Очі у вас геть божевільні… навряд чи божевільну… візьмуть на облік. Божевільну відьму… Такі їм ні до чого…

Отже, на роботах з неї користи — ніякої. А світить хіба вогнище… і світить, і гріє. Аж занадто… Чи що там у них? У селі по-простому, а тут, мабуть, гуманно — електрика замість полум’я… Тепла місцинка. Відьма-ґріль…

Перебування у підземеллі зробилося нестерпним; вона виборсалася на поверхню і довго відновлювала рівновагу, вдаючи, наче роздивляється журнали на вітрині кіоску. Впіймала на собі кілька здивованих поглядів і схаменулася — журнали були досить фривольні; з грифом «тільки для чоловіків»…

Вона рвучко відступила — і мало не зіткнулася з чоловіком в облягаючому чорному костюмі та хутряній камізельці.

Чугайстир ковзнув по ній байдужим, якимось гумовим поглядом, що на мить зацікавився, але відразу ж опав, мов шланг, з якого витекла пружна вода. Івга завмерла, не в змозі відірвати від асфальту підошов.

Усі вони так. Спочатку кидаються, а потім відвертають ніс — хибний слід. Чугайстри вчувають відьму, але цікавлять їх лише нявки. Вони бачать Івгу наскрізь — але не квапляться виказувати її, за що можна тільки подякувати…

Чугайстир забув про неї. Байдуже, скільки неживих жінок зробив він сьогодні ще мертвішими; зараз в руках його глянцевий журнал з такою справжньою, живою, повнокровною плоттю. Такою знадливою, що зникають усі інші бажання…

Івга відвернулась і попленталася геть.

Антикварна крамниця була відчинена; руда не наважилася наблизитись, просто ввійшла до телефонної будки навпроти. Набрала номер господині й одразу смикнула важіль; потім зціпила зуби і подзвонила Мітецям — довгі, лункі, зловтішні гудки…

У міській квартирі Назара також не відповідали. Вона похнюпила голову, перетнула площу Руж і опинилась у скверику, де нарешті втомлено сіла.

— …Гарячі бутерброди?..

Просто перед нею зупинився низенький візок з яскравим контейнером, над яким висла сіра пара. Везла його дівчинка років чотирнадцяти; з-під довгої кофтини виглядав поділ темної сукні, схожої на шкільну форму.

— Гарячі, — безапеляційним тоном повідомила дівчинка. — 3 томатом і цибулею… Всього п’ять монет.

Івга подзвеніла міддю в кишені. Збайдужіло констатувала, що завтра, можливо, у неї зовсім не лишиться грошей. Навіть на хліб…

Дівчинка чомусь не квапилася піти. Стояла і дивилась, як Івга їсть; можливо, чекала на похвалу.

— Чудові бутерброди, — Івга видушила з себе привітну посмішку.

— Ти — лисиця, що живе серед курей, — раптом сказало дівча. Без сміху. — І сподіваєшся — тебе не викриють…

Івга завмерла. Кусень булки став їй поперек горла.

— Лисиці не їдять пшона! — запевнила її дівчинка. — Ти побачиш… згодом, — і взялася за візок. — До побачення…

Рука її боляче тицьнула Івгу в плече; руда скинулася — але дівчисько вже штовхало перед собою візок з таким урочисто-скорботним виглядом, наче був це катафалк на військовому похороні.

Червоний вогник на панелі термінового виклику заблимав на в’їзді до міста; Клавдій не брав слухавки, однак передчуття у грудях боляче заворушилось — ось…

Площа Переможного Штурму завжди була повна машин, от і зараз якийсь білий «макс» заступив проїзд, і Клавдію довелося роздратовано ревнути службовою сиреною.

Зійшов до свого помешкання й якийсь час замислено вивчав вміст холодильника; потім зачинив дверцята, поставив на вогонь чайник і сів до телефону.

— Смерть пόгані, патроне, — голос заступника був професійно холодним, але Клавдій розчув у ньому теплу нотку полегшення. — Я шукав вас…

— Смерть погані, Ґлюре… Ну? — Клавдій приліг на канапу, не знімаючи запорошених мештів.

— Епідемія, патроне. Випадки чуми в Рянці…

— Скільки?

— Десять, патроне…

— Що?

— Десять випадків бубонної чуми, з них три — смертельні. Санітарний гарнізон піднято за тривогою, Рянка закрита… повідомлення вже потрапило в пресу…

— Далі.

— Самосуд.

Клавдій притримав трубку плечем. На кухні все голосніше свистів чайник.

— Де?

— У Рянці паніка, патроне… На головній площі. Наші люди прибули, коли вогнище вже згасло.

— Дуже шкода, — голос Клавдія зробився безбарвним і сухим. — Шкода, що наші люди такі мляві. Покійниця?

— Була відьмою. Але… глухаркою, неініційованою. Її причетність до епідемії…

— Арешти?

— П’ятнадцять. Куратор округу Рянка виявив ревність… Аби, так би мовити, загладити…

— Куратора викликати сюди, до Віжни, — повільно вимовив Клавдій. — Наступником призначити… у цьому окрузі працює Юрчу?

Заступник витримав паузу. Обережно, наче куштував кожне слово:

— Навряд чи це сподобається Кураторській Раді… Вони і так на кожному зібранні кричать, що Віжна всюди пхає своїх людей.

Клавдій посміхнувся. Його смішок було добре чути на тому кінці дроту, і тому заступник поквапно припнув язика.

— Усіх заарештованих, — Клавдій клацнув золотою самопискою, — доправити сюди. До мене.

— Так, патроне, — пробурмотів заступник трохи метушливіше, аніж дозволяла його гідність.

Клавдій задивився на візерунок виноградного листя за вікном.

Коли він передчував лише Це — що ж, нічого… буває й гірше.

— Я зараз приїду — мені знадобиться детальна інформація, Ґлюре. Аж до розташування колодязів округу Рянка… До речі, чому ви досі не повідомили, що герцоґ дзвонив?

Заступник затнувся:

— Патроне… Звідки ви?..

— А як же ж, — гмикнув Клавдій. —