Читати книгу - "Відьомська доба"

— Не переживай.

Поруч стояв один з трьох власників камери. Його приятелі в’ючили свої мотоцикли.

— Дівчатам багато не треба: поглянь не так — і образилась…

— Не сварилися ми, — Клав сам собі здивувався: як, він розмовляє з цим?..

— Гарна в тебе дівчина, — щиро, із захватом. — В мене також, але ця якась… Навіжена, чи що…

За кілька хвилин мотоцикли від’їхали, і люди, які ще лишалися на пляжі, роздратовано поглянули їм услід. Клав ходив біля води. Уперед. Назад. Як у камері.

Чому вона так?! Невже не розуміє, як він хвилюється? Зараз десь близько сьомої, але годинник, на який він випадково наступив сьогодні вранці, зупинився…

Чомусь зробилося неприємно. Не міг згадати, звідки?.. Звідки ці вірші? З книжки? Зі сну? Чи це йому Дюнка розповіла? В неї був такий звичай — з таємничим виглядом прошепотіти чотири рядки і чекати реакції… Волейболісти на тому березі пішли.

Коли споночіло, він вирішив покинути порожній пляж. Одяг Дюнки лишився — взяти його з собою означало ПОГОДИТИСЬ.

Вона прийде… Прийде — і не знайде одягу. Як вона буде, в купальнику? Вночі холодно.

Спочатку біг, потім видихнувся і схопився за серце… Він тільки подзвонить — й одразу повернеться. Дюнка ображатиметься: чому не дочекався?!

…У кімнаті було накурено. Дим висів над дерев’яними столами, шафами і стійками. Над кліткою в куті — для людей, не для пташок…

— Ще раз ім’я — повністю.

— Докія Старх. Сімнадцять років.

— Ви не сварились?

— Ні. Вона… вона ніколи так не робила. Вона…

— Заспокойся.

Він заплющив очі. Заспокойся — двадцять п’ять разів. Усі тут спокійні, усі…

— Третій віженський ліцей… Гуртожиток. Кімната сімдесят чотири…

Дзвінок. Ще. Крізь скло не чути слів. Ворушаться губи. Мов рибки в акваріумі.

— У що вона була зодягнена?

— Що?

— Її одяг..?

Босоніжки під шаром піску. Шорти на килимку…

— Заспокойся, хлопче. Не таке трапляється… Зранку сама прийде.

Вранці…

Автобус прибув до Віжни із запізненням на півгодини. Біля першої ж телефонної будки Івга витягнула пошарпаний записник і надовго завмерла, дивлячися крізь каламутне скло нерухомими, відчуженими очима.

Це місто повне різного люду. Чимало й таких, кому словосполучення «Івга Лис» — не порожній звук. Хоча б Бета, з якою вони разом винаймали кімнату… Або ж Ґлокус, який упадав коло неї. Чи господиня антикварної крамниці на площі Руж, сувора, бундючна дама, саме та, що якось притримала Назара біля дверей і прошепотіла у саме вухо: «Це диво, а не дівчина. Не вагайтесь ані хвилини»…

До антикварної крамниці не приймають без рекомендацій. Але Івга так ідеально пасувала до химерного інтер’єру, так чудово виглядали серед дещо претензійних розкошів її простацьке обличчя з лисячими очима і вогняне волосся…

«Правильне в тебе прізвище. Ти — лис. Лисиця. Лисенятко…»

Якийсь товстунець делікатно постукав у скло:

— Дівчино, люба, ви вже закінчили? Дозволите?

Вона відійшла. Сіла на лаву, стиснула в долонях ремінь сумки.

Кожен з них… Яке буде обличчя в господині, коли вона дізнається, що в її крамниці півроку працювала відьма? Чи не повернуть покупці речі, що їх торкалися руки Івги?.. Ґлокус… навіть Бета, мабуть, позбудеться того картуза, котрий носила подруга-відьма…

Чого ж сподіватися від них? Коли навіть Назар…

Кісточки її пальців збіліли. Власне, Назар ще нічого не сказав їй. Вона поєднала його зі вчинком, якого він не робив… І втекла, не зволила нічого пояснити… Як облудниця… Крадійка…

Гладун завершив розмову. Івга повернулася до телефону, відчуваючи, як гупає серце і зволожуються долоні.

Довгий гудок на тому кінці дроту. Ще… ще…

— Слухаю.

Голос «тата». Івга проковтнула язик.

— Ало! — вже з роздратуванням.

Вона обережно поклала слухавку.

Маленька невдача легко призводить до сліз. Усвідомлення краху назбирується по краплині. Поступово.

Спустилася у метро і навмання проїхала кілька зупинок; позірна свобода збивала з пантелику. Можна йти куди заманеться — але дверцята тісної клітки вже зачинено, вона спіймалась, наче лисеня, і не в змозі нічого змінити.

Так і не наважилася з’явитися перед жодним зі своїх знайомих. Наче слово «відьма» було витавровано їй на чолі. Вона втратила не лише Назара, але й таємницю, яка надавала їй змоги щасливо жити в цьому веселому місті… Що за маячня, яке ще щасливе життя без Назара?..

Дещо схоже вже було. Їй довелося поїхати з рідного селища. Кинути училище і накивати п’ятами з доброго, взагалі-то, міста Ріжни. І ще раз, коли…

Її сіпнуло. Там, в суміші неприємних спогадів, був і перший її Інквізитор. Нудота, слабість, і безжальний перст, що вказує на неї: «Відьма».

Вона затремтіла й озирнулась. Підземний вагон зрідка погойдувався, наче колиска: націлені на неї пальці існували тільки в