Читати книгу - "Відьомська доба"

Заступник так сіпнувся, що було чути в слухавці:

— Так, патроне. Звісно, що так.

  (ДЮНКА. ЧЕРВЕНЬ)

… У день похорону. Сестра Дюнки відкликала його вбік і, не відводячи гарячкового погляду, попрохала:

— Май совість, Клавдію. Ти поводиш себе так, наче її любив лише ти один.

Він осів, наче від удару. І кивнув.

Три дні злилися в одну нескінченну добу. Тричі западала ніч; він відповідав на якісь запитання, а за спиною його перемовлялися приятелі, однокурсники і зовсім незнайомі люди: «Це той хлопчик, з яким вона була того дня на пляжі. Це той…»

— Вона не могла втонути! Вона плавала, як… Вона не могла!

— Заспокойтеся, Старже. На тілі немає слідів насильства. Звичайна судома. Звичайна.

— Клаве, ти, ну, не побивайся так. Піди ось, іспит склади, чого вже тепер…

— Клаве, вибач, але ж ви з нею хоча 6 раз, це… були?

…Він дочекався, доки цвинтар спорожніє.

Люди, які були нещодавно скорботною процесією, тягнулися до виходу; лише Юлек відстав, розгублено озираючись у пошуках Клава. Не знайшов, бігцем наздогнав товаришів, пригнічених і збуджених одночасно. Дюнчиної матері вже не було видно — за нею причинилися дверцята машини…

Усі ці люди вже давно не цікавили Клава. Принаймні, кілька годин.

«Мати совість» — не що інше, як бути послідовним у своєму егоїзмі.

Вечоріло. Густо, міцно і гнітюче духмяніли прив’ялі квіти.

— Дюнко, — сказав він і став навколішки. — Дюнко, я хотів сказати тобі, що ми одружимося після іспитів… Не жени мене. Можна, я тут посиджу?

М’яке західне небо. Заспокійливі співи цикад.

— Дюнко…

Він не знайшов слів.

Можливо, хотів розповісти, як непробачно звик до її любови. Аж дозволяв собі нехтувати нею — приходь завтра. Вона-бо була для нього напівріччю, напівдитиною, і він навіть не знає, як покарати себе за це. Та чи допоможе тепер найжахливіша кара…

От тоді він і сказав те, що вважав за потрібне. Бо тоді це було правдою:

— Дюно, я присягаюся тобі ніколи і нікого, крім тебе, не любити.

Вітер ворухнув верхівку темної ялиці. Чи це Дюнка, яка дивилася ЗВІДТИ, обурилася, струснула мокрим волоссям?..

— Я сказав, — прошепотів він. — Вибач.

За спиною в нього хряснула гілка. Він напружився, повільно дорахував до п’яти — і озирнувся.

Він не запам’ятав усіх, хто були на похороні,— але чомусь був упевнений, що саме цього старого там не було. Зім’ятий темний костюм, стоптані черевики — може, сторож?.. В бурлаки, що збирає порожні пляшки, ніяк не може бути такого вольового обличчя. І такого ясного погляду.

— Я лум, — сказав старий, відповідаючи на мовчазне питання. — Не турбуйся.

Лум. Розрадник. Кажуть — ремесло це походить од якоїсь забутої віри, що знаходила слова для знекровлених утратою, смертельно хворих душ. Батьки Дюнки не прийняли послуг лума, гордовито не побажали ділити тягар свого горя, — можливо, старий вирішив, що самотній Клав стане його клієнтом.

— Ні, — Клав одвернувся. — Дякую, але… Не вірю я в усе це. Не потрібно мені. Я сам.

— У що ти не віриш? — здивувався лум.

— Я хочу залишитися на самоті, — прошепотів Клав. — 3… нею. Будь ласка, ідіть собі.

— Ти помиляєшся, — зітхнув старий. — Помиляєшся… але я вже йду. Тільки…

Клав роздратовано скинув голову.

— Тільки, — старий пожував губами, — ти… робиш, чого робити не можна. Ти турбуєш її. Кличеш. Тримаєш її, а тих, хто ТАМ, в жодному разі не можна тягнути СЮДИ. Нявки…

Клав смикнувся:

— Ідіть.

— Прощавай…

Чорне ялинкове віття здригнулось, і лум нечутно зник. Клавдій Старж, шістнадцятирічний хлопчик, який вважав себе чоловіком, залишився сам.

З Дюнкою.

Ніч вона перебула на вокзалі.

Хворобливе почуття незахищености гнало її з поверху на поверх, із зали до зали; кожного разу, коли вдавалося на кілька хвилин заснути в глибокому кріслі, вона прокидалася, мов у маренні, і довго не могла згадати, хто вона і де…

Нарешті, втомлена від задушливого тепла і неприродного світла білих плафонів, Івга вийшла на вологий од сльоти перон; наче нічні метелики, довкола нестерпно яскравих ліхтарів увивалися хмарки росяних крапель. Прибували потяги, хтось чорний простував уздовж величезних страшних коліс і грюкав залізом до заліза. Стрілки круглого вокзального годинника завмерли на циферблаті. «Ніч назавжди», — у розпачі подумала вона.

Поліцейський сержант, який чергував біля кас, поглянув на неї спочатку байдуже, потім зацікавлено; Івга зупинилася навпроти нього і демонстративно довго вивчала розклад поїздів, величезне поле назв і цифр, цілий світ на рівних мерехтливих лінієчках.

Їй раптом закортіло вивернути кишені — і на останні гроші купити собі право опинитися на мить господинею вокзалу. Господаркою квитка і власної долі. Бути хоча б у цьому — абсолютно нормальною. Законослухняною. Леґальною.

Думка виявилася настільки привабливою, що вона навіть ступила до віконця, зважуючи, як далеко може завезти її жалюгідний залишок фінансів; утім, вже наступний крок був значно коротшим, а потім ноги й зовсім відмовились іти, бо, якщо вона зараз поїде — Назара більше не побачить. Ніколи.

Поліціянт здивовано вирячився; Івга не зводила очей з розкладу, наївна, гадала — коли сльози не течуть по щоках, їх і взагалі не видно…