Читати книгу - "Поклик Ктулгу"

попри те, що він бачив і місто, й Істоту, проте я ніколи не спатиму спокійно, коли думаю про всі ті жахи, що крилися безупинно за життям в часі та просторі, і про тих грішних блюзнірів із давніх зірок, які сплять під океаном, яких вшановує кошмарний культ, що готовий та лише мріє вивільнити їх, пустити на землю, коли наступного разу землетрус пересуне жахливе місто знов до сонця та вітру.

Подорож Йогансена починалася саме так, як він розповідав у віце-адміралтействі. «Емма», завантажена баластом, 20 лютого вийшла з Окленда і цілком відчула несамовитість бурі, що народилася внаслідок землетрусу та здійняла з морських глибин ті жахи, якими сповнені сни людей. Далі судно знову лягло на курс, доволі далеко просунулося, коли 22 березня його намагалися пограбувати з «Пильного». І я відчував, як тужив помічник капітана, коли описував, як його судно потрапило під обстріл і потонуло. Про смаглявих шанувальників культу із «Пильного» він розповідає з виразним жахом. Було в них щось таке огидне, що знищити їх здавалося ледь не за обов’язок, і Йогансен відверто дивується звинуваченням у жорстокості, висунутим проти його екіпажу під час розгляду справи в суді. А потім, на захопленій яхті під командуванням Йогансена, екіпаж побачив величезний кам’яний стовп, що здіймався із моря, а у точці із координатами 47°9′ південної широти та 126°43′ західної довготи моряки натрапили на узбережжя із липкої багнюки, мулу, із порослою бур’янами циклопічною кладкою. Узбережжя було нічим іншим, як реальним втіленням найжахливішого страху на землі — містом мерців Р’лієг із нічних кошмарів. Місто звели у часи сивої давнини велетенські відразливі істоти, що просочилися на землю з таємничих зірок. Саме тут лежить великий Ктулгу зі своїми прибічниками, замуровані у зелені слизькі склепи; він, після незліченних циклів, транслює думки, які поширюють острах, приходячи у сни до найбільш чутливих осіб, і владно наказує відправникам культу далі ходити на прощу, щоб звільнити та поновити старий порядок. Про все це Йогансен навіть не підозрював, однак Богу відомо, що він достатньо бачив!

Я припускаю, що з води з’явилася лише одна гірська вершина — потворна, увінчана монолітом, де був похований великий Ктулгу. Коли я думаю про розміри того, що залишилося під водою, я майже хочу накласти на себе руки. Цей мокрий Вавилон стародавніх демонів викликав своєю космічною величчю у Йогансена з екіпажем острах та благоговіння — чоловіки навіть без натяків здогадалися, що їхня знахідка не має стосунку ані до цієї, ані до будь-якої іншої розумної планети. Кожна сторінка опису наляканого помічника капітана пронизана трепетом перед неймовірною величчю зеленкуватих кам’яних глиб, перед висотою, від якої навіть у голові паморочиться, величного вирізьбленого моноліту та приголомшливої подібності величезних статуй і барельєфів до дивного ідола, знайденого у раці на «Пильному».

Навіть не розуміючи, що таке футуризм, Йогансен сягнув дуже близько цього поняття, коли розповідав про місто; оскільки замість того, щоб детально описувати структуру чи будівлі, він докладно спиняється на загальних враженнях від величезних кутів та кам’яних поверхонь — поверхонь настільки величних, що вони не належать цій землі, нечестивих, спаплюжених жахливими зображеннями та ієрогліфами. Я посилаюся на його розповідь про кути, бо на щось таке натякав Вілкокс, коли розповідав свої жахливі сни. Він згадав, що геометрія цього міста зі сну була аномальною, не геометрією Евкліда, вона одразу ж викликала відразу своїми сферами та вимірами, несхожими на наші. Тепер цей неосвічений моряк відчував те ж саме, витріщаючись на жахливу реальність.

Йогансен з екіпажем зійшли на спадистий мулистий берег цього потворного Акрополя, здерлися, повсякчас зісковзуючи, через велетенські тванисті глиби, які не могли бути сходами, зведеними смертними людьми. Здалося, саме сонце спотворилося, якщо дивитися на небо крізь шкідливі випари, що здіймалися від цього зануреного в море збочення, а викривлена небезпека і тривога зачаїлися в тих невловимих кутах із вирізьбленої породи, де після прискіпливішого погляду видніла западина, що спершу здалася вгнутістю.

Щось дуже схоже на переляк охопило всіх дослідників острова перш, ніж вони розгледіли трохи більше, ніж просто скелі, липку грязюку та очерет. Кожен з них, не вагаючись, накивав би п’ятами, якби не побоювався зневаги з боку інших. Вони без ентузіазму обшукали місто — як виявилося, марно — сподіваючись знайти щось, що можна було б забрати із собою на судно.

Португалець, на ім’я Родригес, здерся до основи моноліту й прокричав про свою знахідку. Решта наслідувала його приклад, і вже всі із цікавістю дивилися на величезні різні двері з тепер вже знайомим барельєфом, на якому зображений дракон із головою кальмара. За словами Йогансена, вони нагадували двері величезної комори через пишно оздоблену перемичку, поріг та одвірки, хоча моряки так і не вирішили: вони лежать горизонтально рівно, на кшталт пастки, чи то косо, на кшталт дверей до підвалу. Як прокоментував би Вілкокс: геометрія місця була неправильною. Неможливо було з упевненістю сказати, що море та земля розташовані горизонтально, отже, місцеположення решти здавалося примарно мінливим.

Брайден із різних боків намагався посунути глибу — марно. Потім Донован обережно обмацав її, натискав на різні місця. Нескінченно здирався вздовж Гротескного ліпного карнизу — так, це можна було б назвати «здирався», якби камінь не лежав горизонтально — і всі моряки гадали: невже у всесвіті є такі величезні двері? Потім дуже м’яко двері, площиною майже в півгектара, почали потроху піддаватися посередині, і чоловіки побачили, що вони зрівноважені. Донован зісковзнув уздовж одвірка чи то якимось іншим дивом опинився внизу поряд із товаришами, а потім всі разом, завмерши, спостерігали, як відступають велетенські вирізьблені ворота. Мов у фантастичному призматичному викривленні, рухалися вони в незвичний спосіб, за діагоналлю, тож здавалося, що взагалі не діяли закони переміщення матерії та перспективи.

Отвір був настільки чорним, що цю темряву відчули на дотик. Ця безпросвітність була, правду кажучи, «позитивною якістю», оскільки вона ховала такі частини внутрішніх стін, які мали б відкритися оку. Ця темрява насправді вирвалася назовні з довічного ув’язнення, мов дим, застилаючи сонце, крадькома намагаючись дістатися зморщеного, горбатого неба, змахуючи перетинчастими крилами. З отвору, що тільки-но розверзнувся, тхнуло неймовірно, а потім чутливе вухо Гокінза вловило огидне хлюпання, десь внизу. Усі прислухалися і так і застигли, коли з’явилося Щось незграбне, слиняве; Воно навпомацки протискало власну зелену желатинову неосяжність крізь цей чорний отвір назовні, в уражене повітря цього отруйного божевільного міста.