Читати книгу - "Селище на озері"

— Давно почав робити? — спитав Уомі.

— З того місяця, як Мандру зіпхнув тебе у воду.

І поміж ударами молота, у хвилини перепочинку, неквапливо старий Карась розповів йому дивовижну історію нового човна.

Ота сама повінь, яка чотири роки тому забрала з селища човен Уомі, принесла жителям Ку-Піо-Су цінний подарунок. Вода прибила до острівця великого дуба. Він упав десь у річку, підмитий край берега водою.

Карась прийшов до дідів і сказав:

— Віддайте дуба Карасю.

— А це ж чому? — сердито запитав Піжму.

— Хіба Піжму не знає? Коли діди пустили за водою Уомі, вони поклали його в найкращий човен. І човен цей взяли у Карася. Тепер у нього лишився тільки поганенький човник. Під вітер у ньому не вийдеш на озеро. Віддайте дуба Карасю. Він зробить з нього човна.

— Нехай бере,— сказав Мандру, і діди присудили дуба Карасю.

З того часу Карась разом з синами почав робити довбанку. Це була важка робота. Дуб — міцне дерево, й довбати його нелегко.

Насамперед треба було відокремити придатну для човна пряму і товсту частину стовбура. Як це можна зробити без металевої сокири або пилки?

Люди Ку-Піо-Су знали, як взятися за діло. Вони обдерли зі стовбура ще свіжу кору, одміряли в довжину на дванадцять кроків стовбур. Карась замислив зробити човна, довшого за найбільші човни в селищі.

Біля самого кореня розіклали багаття з сухого гілля. Тут буде корма. Друге багаття Карась розпалив саме там, де почнеться носова частина.

Вогонь розпалили невеликий, щоб не згоріло все дерево. І полум'я робило своє діло. Стовбур поступово обвуглювався, повільно тліючи. Потрібне було велике вміння, щоб деревина тліла тільки у визначених місцях. Коли вогонь дужче розгорявся, дерево обливали водою. Заливши вогонь, мотиками оббивали звуглені місця, а наступного дня знову починали все спочатку. Треба було мати неабиякий досвід, щоб перепалити дерево навпіл і щоб воно не згоріло.

Карась добре знав своє ремесло. Не кваплячись, але й не гаючи часу даремно, він заходився робити кам'яні бійла. Це були важкі й міцні знаряддя, що формою нагадували кирку.

Бійло виготовлялося з міцного і довгастого каменя. Воно було широке посередині й загострене на кінцях. В середній, широкій, частині треба було просвердлити отвір для держака.

Окрім бійл, Карась відточував у своїй майстерні міцні кам'яні долота і важкі сокири — все, що необхідне для виготовлення довбанки.

Ціле літо і частина осені пішло на те, щоб перепалити дубовий стовбур у двох місцях і відокремити велетенську колоду від кореневища і верхньої частини дерева. Останніми сухими днями Карась скористався, щоб відкотити колоду якомога далі од води.

Почалися холодні осінні дощі. Згодом вдарили морози. Сніг засипав колоду, і взимку Карась зробив для човна тільки весла.

Навесні знову почалася наполеглива робота. Спершу треба було обтесати товсту, кострубату колоду, надавши їй форми стрункого човна. На це пішло ще одне літо й тепла частина осені. Тільки на третій рік взялися за видовбування човна. Щодня після риболовлі приходили Карась та його сини і кам'яним долотом та киркою по крихті виколупували середину колоди. На кінець третього літа вона стала нагадувати незграбне корито. Борти були ще дуже товсті. Ще й зараз це був не човен, а видовбана важка колода. Її треба було зробити легкою і місткою. На четверте літо почалася остаточна обробка. Що не день, то стінки ставали тоншими. Шар за шаром майстри зчищали зайвину.

— Працюй зі мною, — запропонував Карась Уомі. — Рука Уомі — рука Дабу! Допомагай Карасю. Знадобиться Уомі великий човен, він візьме й поїде собі куди захоче.

Так домовилися наймайстерніший човняр Ку-Піо-Су і молодий Уомі, син Гунди і Великого Дабу.

Життя селища Ку-Піо-Су знову ввійшло в звичне русло.

Найбільше працювали жінки й діти. З раннього ранку вони поспішали до озера, щоб наповнити водою глиняні горщики та берестяний посуд. Деякі переходили по містках на порослий лісом берег, ламали там галуззя й в'язками носили на плечах додому.

Старші матері роздмухували вогнища, і над кожною хижею крізь димовий отвір курився сірий димок. Чоловіки, забравши з собою сітки, риболовні гачки, гарпуни та іншу снасть, роз'їхалися човнами.

Перед кожною домівкою на сонці вигрівалися діди. Деякі з них працювали: плели сітки, майстрували різне начиння з лубу і з лика. Інші так собі сиділи, замислившись, позгорблювавши сутулі спини. Та й було про що подумати!

Повернувся Уомі, якого чотири роки тому на загальній раді вони прирекли на вигнання з рідного селища. Повернувся в розквіті сил, міцний, щасливий і красивий. За пазухою в нього чарівне перо пугача, дарунок самого Дабу. Уомі має чародійний кинджал, що робить його непереможним.

А що, коли він не забув кривди, якої йому завдали? Що, коли він замислив жорстоку помсту, і вона зненацька впаде на сиві голови дідів, які вигнали його з селища?

Похмурі думки обсіли голову старого Піжму. Це ж він на тій раді вимагав смерті Уомі.

Як захиститися від можливої помсти і боротися з людиною, коли їй допомагає сама ріка і душа Священного Дуба?

Піжму сердито позирав у той бік, звідки долинало постукування. Там Уомі й Карась довбали дубову колоду.

— У-у, горбатий! Стривай, він тобі ще покаже...— бурмотів Піжму.

Йому не подобалося, що Карась потоваришував з молодим Уомі. Піжму бачив, як Уомі поманив когось рукою, і до човна підійшов його брат Текту з трьома старшими синами товстунки Дамму.

Незабаром усі четверо юнаків приєдналися до Карася та Уомі i злагоджене постукування кременів час від часу заглушало гучні вигуки й веселий сміх.

Піжму сердито відвернувся. Зрештою він не витримав і, покректуючи, почвалав до Мандру, щоб дізнатися, що той думає про