Читати книгу - "Селище на озері"

— Гунда помила їх,— сказала мати.

Уомі провів долонею по обличчі.

— Ти помила? — здивувався він.— Ти?.. І вона також! Вона також мила. Мамо, знаєш, хто це? Це Крапля! Вона живе біля Великої Води.

— Хто вона?

— Вона донька господаря Великої Води. Сама сказала.

— Тобі приснилося, Уомі.

— Авжеж! Вона була тут... ні, там. Ми були там, на березі. Це був її подих. Вона кличе мене!

Гунда спохмурніла.

— Уомі! — промовила вона. — Бережися! Вона лиха. Вип'є твою кров.

— Ні, вона добра! Вона пожаліла мене. Діди зв’язали мене й пустили за водою, а вона врятувала, витягла човна на берег. Сама сказала.

Обличчя Гунди трохи проясніло, але вона ще хмурилась.

— Боюся,— тихо прошепотіла вона.

— Не бійся! Уомі знайде її. Уомі приведе її до тебе.

— Звідки?

— Там! — промовив Уомі й показав на північ.— Звідки восени летять лебеді й гуси.

Гунда задумалася.

— Зачекай! — мовила вона.— Вже скоро надійде осінь. Хто ж шукає наречених в кінці літа? Навесні, як зійде вода, тоді й шукатимеш.

Уомі сів на великий камінь біля входу й замислився.

Замислилась і Гунда. Вона дивилася в той бік, куди показав Уомі, і на її очах блиснули сльози. Серце стислося, тривога й страх охопили жінку. Для Гунди дівчина, що приснилася її синові, була справдішньою, живою дівчиною, яка хоче забрати в неї любого сина.

— Уомі, є риба!

Текту стояв при вході до хижі й чекав. Ще вдосвіта він змотався на той берег, де в маленькій затоці поставив свої сітки. Риби він привіз багато і тепер запрошував брата, щоб почастувати його.

Хижа, в якій жила сім'я Гунди, була трохи менша, ніж у Мандру. Крім Гундиних дітей, тут жив ще дід Аза — старий чоловік з довгою сивою бородою.

Посеред хижі на маленькому майданчику, обгородженому сірими брилами вапняку, куріло вогнище.

Поблизу вогнища в землю був укопаний дерев'яний оцупок з грубо вирізьбленою людською головою. Це — домашній ідол, охоронець домівки, в якому жила душа давно померлої прабабусі Орру.

На голові божка можна було розгледіти дві ямки — очі, трохи кривого носа, щільно стулені губи. Руки й ноги йому були ні до чого. Його просто встромили в землю, і стояв він прямо, дивився завжди серйозно і навіть сердито на тих, що обідали.

Кілька готових до випалювання горщиків сохли аж під стелею, почеплені на сучки в стінах. Дрова у вогнищі вже перегоріли, тільки жевріла купа жару. Поряд у плетеному кошику ворушилася щойно принесена жива риба.

Кожен, хто сидів біля вогнища, вибирав собі рибину до смаку і кидав просто на жар. Риба тріпотіла, скидалася і знову падала в огненне пекло. Щуки, лящі й чечуги швидко підсмажувалися з одного боку. Тоді довгими паличками рибу перевертали на другий бік. Коли рибина разом із шкірою й лускою обвуглювалась з обох боків, її виймали з вогнища, обчищали пригорілі місця і їли.

— Сідай,— сказав дід Аза, коли Уомі, зігнувшись, ввійшов до хижі.

Брови в старого низько нависали над очима і, мабуть, саме через це він здавався сердитішим, аніж був насправді. Уомі не хотілося їсти, але знехтувати дідовим запрошенням не можна було. Він скинув хутряну безрукавку й сів обідати.

— Наю,— мовив Аза,— збігай до сліпого Ходжі, віднеси йому осетра. У нас сьогодні багато, а в нього немає.

Ная вхопила з кошика важку рибину й, наче вітер, майнула до Ходжі.

Пообідавши, всі розійшлися.

Дід влігся спати поблизу вогнища, а Текту й Уомі, накинувши одяг, вийшли з житла, з насолодою вдихаючи свіже озерне повітря.

Карась сидів на дубовій колоді й довбав її долотом. Карасем його прозвали за те, що спина йому згорбатіла, і з року в рік горб той усе більшав.

Та хоч Карась був горбатий і вже немолодий, в роботі він не знав утоми. Особливо сильні були в нього руки, адже він був зброярем, а це ремесло загартовує людину.

З дитинства Карась умів майстерно обробляти камінь. Ніхто в усьому селищі не вмів надати такої правильної й красивої форми своїм виробам, як Карась.

В його майстерні все було пристосовано так, щоб зручно було працювати. Посередині лежав великий гладенький валун, що правив йому за сидіння. Поряд лежав інший валун, трохи менший — він був за ковадло. На ньому Карась розбивав крем'яні жовна й обтесував камені інших порід. На величезному точильному камені обточував і полірував кремені. Кілька брусків із твердого пісковика і з слюдистого гнейса служили для обточування і полірування найгостріших наконечників.

Поруч стояв великий глиняний горщик, розмальований дрібними цяточками. Горщик мав не плескате, а кругле дно, тому й міг стояти тільки у викопаній для нього ямці. У горщику завжди була вода — змочувати точильний камінь і гамувати спрагу, бо майстри не раз умивалися потом на цій важкій роботі. Поряд з горщиком насипано дві купи піску, в одній крупнозернистий пісок для грубого полірування, в другій — зовсім дрібненький. Ним наводили остаточний глянець на кам'яний виріб.

— Егей, Уомі! — гукнув Карась, побачивши, що хлопець замислений іде повз нього до берега.— Ходи-но допомагати старому Карасю.

— Що робиш? — спитав Уомі.

— У тебе є очі? Хай вони тобі скажуть.

— Ого! Човен уже зовсім готовий?

— Ні.

— Уомі допоможе! Уомі вміє довбати дерево.

Карась дав йому кам'яне долото і дерев’яний молот, і обидва дружно взялися до