Читати книгу - "Селище на озері"

В просторій хижі панували сутінки й тиша. Постійні мешканці хижі, особливо молодь, намагалися якомога рідше потрапляти на очі старому. Його все дратувало. Він не міг терпіти голосних розмов. Гнівався, коли малеча борюкалася. Після зустрічі з Уомі старий майже не розмовляв. Уранці помахом руки підкликав старшу дочку, сиву Онду, і вимовляв лише одне слово:

— Пити!

До їжі Мандру майже не доторкався.

Щоночі старі жінки прокидалися від приглушеного й жалібного крику, що лунав у хижі. При тьмяному світлі жевріючих жарин було видно, як дід натужно підводиться, опускає ноги з хутряної постелі й починає розтирати рукою шию та оголені груди, важко i прискорено дихаючи. Онда підносила йому пити. Старий, ковтнувши води, шепотів:

— Душить! 3овсім хоче задушити...

Він показував на голову, і стара Онда, зачерпнувши з горщика пригорщ води, змочувала його сиве волосся.

Коли Піжму, крекчучи, ввійшов до хижі, Мандру сидів, підібгавши ноги, на постелі.

Піжму тихо сів біля вогнища, втупився поглядом у долівку.

Хвилина за хвилиною минали в цілковитій мовчанці. Нарешті стара Онда сказала:

— Нічого не їсть. Спить погано. Все стогне.— Потім додала, махнувши рукою на Мандру:— Боїться Уомі.

Піжму глянув на згорбленого діда.

— Душить мене. Щоночі душить. Бере отак,— Мандру показав на горло,— і душить...

— Приходить до тебе? — з тривогою запитав Піжму.

— Щоночі! І раніше приходив. Ще коли був далеко—теж приходив. Тільки зрідка. А тепер — щоночі.

Піжму мовчав.

— Убити хоче! Злий на мене. І очі як у вовка.

— Що з ним робити?

Мандру тільки махнув рукою. І довго сиділи вони, пригнічені тягарем своїх літ і забобонним страхом, що його породили безпросвітна темрява й хворобливі сни. Нарешті Піжму підвівся, сів біля Мандру на оленячу підстилку й, прикривши рота долонею, зашепотів у саме вухо:

— Убити треба...

Мандру скривився, наче від зубного болю:

— Не можна вбити: у нього ніж заворожений.

Піжму знову хрипко зашепотів:

— Сонного! Сонний не почує.

— А перо! Почує... Дабу все чує...

Діди знову замовкли. Тихо потріскувало вогнище — дотлівали останні головешки, вкривалися сірим попелом.

— Занапастить він нас! — тяжко зітхнув Мандру.

Піжму здригнувся, обличчя його потемніло.

— Спалити його! — глухо пробурмотів він.— Живцем спалити! Щоб і тіні не лишилося!..

Мандру знову махнув рукою і несподівано закричав своїм деренчливим голосом:

— Дідів усіх занапастить! Половину людей в Ку-Піо-Су переведе!

Це були останні слова, що їх вимовив Мандру. Наступного ранку його знайшли мертвим — біля самого вогнища, з притиснутими до серця руками.

Смерть Мандру була страшним ударом для всього племені Ку-Піо-Су.

Це була смерть старого ватажка усіх мисливців.

У селищі Ку-Піо-Су за ватажка завжди був найстарший, котрого всі мисливці змалечку звикали шанувати. Завдяки цьому поміж ними панувала єдність і дисципліна. А дисципліна їм була необхідна, щоб серед тисячі небезпек, що чатували на них звідусіль, відстоювати життя від чотириногих і двоногих ворогів.

Смерть найстарішого похитнула звичний уклад життя: на місце нинішнього ватажка мав заступити новий, старшинство якого визнали б усі діди селища.

Проте справа ця була не така проста, як здавалося на перший погляд. Більшість дідів неточно підраховували прожитий час або її зовсім не знали, скільки їм років. Кожен був схильний набавляти собі віку, адже шана й повага до людини зростали разом з роками.

Іноді старшинство визначалося залежно від ступеня сивини, і людей, у яких волосся довго не сивіло, вважали молодшими за тих, у кого воно було зовсім біле. Велике значення мало також уміння триматися поважно, по-старечому.

Дехто з дуже старих дідів через слабість, хворобу чи природжену несміливість добровільно відмовлявся від старшування, хоча й мав на це право. Отож виходило так, що для визнання старшинства рішучий і владний характер важив більше, аніж вік.

Виникало й інше питання, мабуть, не менш важливе.

— Діди,— сказав Піжму,— думайте: хто вбив Мандру?

Мандру помер у своїй хижі, серед близьких йому людей. Жоден із членів сім'ї не помітив, щоб хто-небудь вдався до якогось насилля. Мандру був уже старезний дід, він на багато років пережив усіх своїх одноплемінників. Останнім часом він увесь час хворів, ледь-ледь дибав і все скаржився на серце й на те, що важко дихати.

Що може бути природніше за смерть такої старої людини?

Але жителі селища Ку-Піо-Су думали інакше. Для них не існувало природної смерті. Людина вмирає тому, що хтось відбирає в неї життя. Можна відняти його силоміць. Мисливцеві чи рибалці така смерть цілком зрозуміла. А проте, і мисливець часом досягає своєї мети не лише силою, а й хитрістю. Смерть можна «наслати» намовляннями та різними хитрими чаклунськими способами. Хвороби не самі приходять, їх хтось насилає. Це роблять або вороги, або тіні померлих, або невидимі таємничі істоти, якими фантазія первісних людей населила поля, ліси, водоймища, річки — всю навколишню природу.

Мандру присудив Уомі до вигнання. Тільки чудом врятувався Уомі від неминучої смерті. Виходить, у нього було доволі підстав, щоб ненавидіти Мандру й бажати йому смерті. Ніхто не бачив, як Мандру помер. Але близькі родичі і старий Піжму на власні вуха чули, як Мандру незадовго до смерті говорив: Уомі щоночі приходить до нього уві сні й душить його.

Піжму обстоював своє: Мандру — жертва помсти. А месником міг бути тільки Уомі! Піжму говорив сердито, раз у раз повторював слова Мандру: Уомі занапастить усіх дідів Ку-Піо-Су.

Діди сиділи, втупившись у вогонь, гладили бороди й кивали сивими головами...

Пізнім вечором у Гундиній