Читати книгу - "Троє у човні (якщо не рахувати собаки)"

Мій приятель затримався в Ліверпулі надовше, ніж сподівався, і через три дні після того, як він мав повернутися додому, його дружина зателефонувала мені і запитала:

— Що Том говорив про той сир?

Я відповів, що він казав, аби його поклали у вологому місці і не чіпали. Вона сказала:

— Ніхто навіть гадки не мав його зачіпати. Він його нюхав?

Я сказав, що, на мою думку, так, і додав, що мені здається, він дуже ним дорожить.

— Ви гадаєте, — запитала вона, — він засмутиться, якщо я дам одного соверена кому-небудь, аби його забрали геть і закопали?

Я відповів, що, гадаю, вона більше ніколи не побачить на його устах усмішки.

Тут їй прийшла в голову інша думка і вона запитала:

— Ви не будете заперечувати, якщо він полежить у вас? Дозвольте мені прислати його вам.

— Мадам, — відповів я, — особисто мені подобається запах сиру, і недавню подорож з Ліверпуля я завжди сприйматиму як щасливе завершення приємної відпустки. Але в цьому світі ми повинні зважати на інших. Пані, під дахом якої я маю честь проживати, є вдовою та ще й, наскільки мені відомо, сиротою. Вона дуже болісно, я б навіть сказав, надзвичайно болісно переживає, коли її «ображають». Я відчуваю своїм нутром, що присутність в її будинку сиру вашого чоловіка буде сприйнята нею саме як «образа». А я не можу допустити, щоб будь-хто і будь-коли зміг сказати про мене, що я ображаю вдів і сиріт.

— Що ж, — рішуче сказала дружина мого приятеля, — в такому разі я можу сказати лише те, що забираю дітей і йду до готелю, і буду там доти, доки цей сир не з'їдять. Я відмовляюся від подальшого проживання в одному будинку з ним.

Вона дотримала свого слова і залишила свій будинок на прибиральницю, котра, коли її запитували, чи не відчуває вона якого-небудь запаху, перепитувала: «Який запах?», а коли їй показували сир і казали добре понюхати його, вона казала, що вона відчуває віддалений запах дині. Це було переконливим доказом того, що така атмосфера не зможе їй зашкодити, а тому її залишили в будинку.

Рахунок, що прийшов з готелю, становив п'ятнадцять гіней. Звівши все докупи, мій приятель порахував, що фунт сиру обійшовся йому у вісім шилінгів і шість пенсів. Він сказав, що йому завжди смакує шматочок сиру, але це надто дорого для нього. Він вирішив позбутися сиру і викинув його в канал. Але після того, як човнярі з барж почали скаржитися, змушений був виловити його назад. Вони казали, що від нього вони недобре почуваються. Тоді він взяв і однієї темної ночі відніс його до церковного моргу. Але там його знайшов коронер[2], і здійняв страшенний галас.

Він сказав, що це змова і хтось хоче, аби мерці повставали, і він залишиться без засобів для існування.

Зрештою мій приятель таки позбувся сиру. Він відвіз його до якогось міста на узбережжі і закопав на пляжі. Згодом це місце здобуло неабияку славу. Відвідувачі говорили, що раніше вони ніколи не помічали, яке там насичене повітря, а ті, хто страждав на сухоти чи якісь інші легеневі недуги, збиралися там натовпами впродовж років.

Тому, незважаючи на мою любов до сиру, я дійшов думки, що Джордж був правий щодо відмови від нього.

— І жодних полуденків, — сказав Джордж (при цих словах обличчя Гарріса осунулося). — Зате о сьомій у нас буде все, чого душа забажає, і це буде одразу все: і обід, і полуденок, і вечеря.

Гарріса це підбадьорило. Джордж запропонував узяти м'ясо, пироги з фруктами, холодні закуски, помідори та зелень. З напоїв ми вирішили взяти трохи того на диво тягучого варива, що його готував Гарріс, і яке після того, як його розмішати з водою, називають лимонадом, багато чаю і пляшку віскі, на випадок, як сказав Джордж, якщо перекинеться човен.

Мені здалося, що Джордж надто вже часто говорить про те, що перекинеться човен, а вирушати з таким настроєм у подорож недобре.

Але мене тішило те, що ми вирішили взяти віскі.

Від пива і вина ми відмовилися. Брати їх на річку — помилка. Від них ви стаєте млявим, і вас долає дрімота. Випити келих увечері, коли ви, байдикуючи, прогулюєтесь містом і заглядаєтесь на дівчат — це так. Але ніколи не пийте, коли вам у голову немилосердно пече сонце і потрібно важко працювати.

Того вечора, перш ніж розійтись, ми таки склали список усіх речей, які необхідно було взяти з собою, і він вийшов доволі довгий. Наступного дня — це була п'ятниця — ми зібрали їх докупи, щоб увечері зустрітися і спакувати. Ми дістали велику шкіряну валізу для одягу і кілька кошиків для провізії та кухонного начиння. Відсунули до вікна стіл, скинули все на купу посеред кімнати, і, дивлячись на неї, повсідались довкола.

Я сказав, що пакувати буду я.

Взагалі, я пишаюся собою від мого вміння пакувати речі. Пакування — це одна з тих багатьох справ, котру, я переконаний, краще за мене не зробить жодна людина у світі. (Іноді я і сам дивуюся, як багато всього я вмію робити). Я наполіг на цьому і сказав Джорджеві та Гаррісу, щоб вони повністю залишили цю справу на мене. Мою пропозицію вони сприйняли з повною, невластивою їм, готовністю. Джордж набив люльку і розлігся в кріслі, а Гарріс, задерши ноги на стіл, запалив сигару.

Я зовсім не це мав на увазі. Я, звичайно, планував, що я керуватиму роботою, а Гарріс із Джорджем будуть крутитися біля мене, виконуючи мої вказівки. Я буду штурхати по черзі кожного з них, примовляючи: «Ех, ти!», «Зачекай, дай я сам», «Ну що ти, це ж так просто!» і, так би мовити, навчаючи їх, як це повинно робитися насправді. Те, як вони це зрозуміли, мене роздратувало. Нічого так не дратує мене, як вигляд людей, що сидять і нічого не роблять, поки я працюю.

Колись я жив з одним чоловіком, який у такий спосіб просто доводив мене до сказу. Він розлягався на дивані і годинами спостерігав, як я що-небудь роблю. Він тільки водив очима, дивлячись, як я ходжу по кімнаті. Казав, що йому приносить справжнє задоволення спостерігати за моєю метушнею. Це спонукає його до думки, що життя — не просто безглузда мрія про те, щоб