Читати книгу - "Троє у човні (якщо не рахувати собаки)"

Ні, я зовсім не такий. Я не можу сидіти і споглядати, як хтось інший важко працює. Мені хочеться підійти, дати якісь вказівки. Засунувши руки в кишені, я ходив би довкола і підказував, що треба робити. За своїм характером я дуже енергійний. І вдіяти з цим я нічого не можу.

Проте я нічого не сказав і почав спаковувати речі. Ставало зрозуміло, що ця справа займе значно більше часу, ніж я собі думав. Але зрештою я спакував валізу і всівся зверху на неї, щоб защепнути.

— А черевики ти не збираєшся вкладати? — запитав Гарріс.

Я оглянувся довкола і побачив, що забув про них. У Гарріса так завжди. Він, звичайно, не промовив і слова, аж доки я не закрив валізу і не защіпнув її. Джордж засміявся своїм дратівливим, безглуздим гигиканням. Це мене розлютило.

Я відкрив валізу і поклав туди черевики. А потім, коли я вже збирався її закрити, в мене в голові раптом майнула жахлива думка: а чи поклав я свою зубну щітку? Я не знаю чому, але я ніколи не пам'ятаю, чи поклав я свою зубну щітку.

Моя зубна щітка — це та річ, яка у будь-якій подорожі не дає мені спокою. Вона робить моє життя просто нестерпним. Мені починає снитися, що я забув її покласти. Обливаючись холодним потом, я зриваюся з ліжка і починаю нишпорити в її пошуках. А вранці я вкладаю її раніше, ніж почищу зуби, і мені знову доводиться все викладати, щоб дістати її, і чомусь завжди вона виявляється на самому дні валізи. Потім я знову вкладаю все до валізи і знову забуваю за неї. В останню мить мені доводиться стрімголов мчати по неї вгору по сходах і везти її до потяга в кишені, загорнувши в носову хустинку.

Мені нічого не залишалося, як вивернути всі до єдиної речі, і, як і слід було чекати, я її не знайшов. Я перевернув усе догори дном. Безлад, який я створив, міг існувати лише до сотворіння світу, коли довкола панував суцільний хаос. Не було нічого дивного в тому, що щітки Джорджа і Гарріса попадались мені на очі вісімнадцять разів поспіль. Своєї ж я ніяк не знаходив. Я перекладав річ за річчю, перемацуючи їх і перетрушуючи. Врешті-решт я знайшов її в черевикові. І почав усе спаковувати наново.

Коли я скінчив, Джордж запитав, чи поклав я мило. Я відповів, що мені цілком байдуже, поклав я мило чи ні, і, грюкнувши, защіпнув валізу. Тут я виявив, що поклав до неї свій кисет, і змушений був відкривати її знову. Остаточно вона закрилася о пів на одинадцяту вечора. Лишилося спакувати кошики. Гарріс сказав, що менше ніж за дванадцять годин нам потрібно буде вирушати, тому все решта зроблять вони з Джорджем. Я погодився і сів, а вони взялися до роботи.

Вони почали весело. Вочевидь, намагалися показати мені, як це робиться. Я мовчав і лише чекав. Якщо не брати до уваги Джорджа, то гіршого пакувальника від Гарріса навряд чи можна знайти в цілому світі. Я дивився на гори тарілок, чашок, сковорідок, пляшок, горщиків, пирогів, плиток, тістечок, помідорів і всієї решти і відчував, що от-от відбудеться щось надзвичайно захопливе.

І справді. Почалося все з розбитої чашки. Це — перше, що вони зробили. І зробили вони це просто для того, щоб показати, що вони можуть зробити ще, аби вам стало цікавіше.

Потім Гарріс поставив банку з полуничним варенням на помідор і розчавив його. Тож помідор їм довелося вигрібати чайною ложкою.

Після того настала Джорджева черга, і він вступив у масло. Я не промовив ані слова, лише підвівся, сів на краєчок стола і спостерігав за ними. Це їх дратувало більше, ніж якби я що-небудь казав. Я це відчував. Вони зробилися нервовими і збудженими, топталися по речах, відкладали їх десь позаду себе, а потім, коли ті були їм потрібні, не могли їх знайти. Вони вкладали пироги на низ, а зверху на них клали важкі речі, перетворюючи їх на місиво.

Вони вивернули сіль, засипавши нею все. А масло!.. Я ще не бачив, щоб двоє чоловіків стільки часу вовтузилися з якоюсь грудкою масла, яка вартує не більше одного шилінга і двох пенсів. Після того як Джордж віддер його від свого капця, вони спробували запхати його в казанок. Воно ніяк туди не заходило. Але й витягти його назад було годі. Зрештою, вони якось витяти його звідти, і поклали на стілець. Після того, як Гарріс одразу ж всівся на нього, воно прилипло йому до штанів, і щоб знайти його, вони обнишпорили всю кімнату.

— Присягаюсь, я поклав його сюди, — сказав Джордж, витріщившись на порожній стілець.

— Я й сам бачив, як ти це зробив не далі як хвилину тому, — відповів Гарріс.

І вони знову подалися довкола по кімнаті в його пошуках. Зійшовшись посередині кімнати, вони зупинилися, дивлячись один на одного.

— Неймовірно. Я ще такого не бачив, — сказав Джордж.

— Це просто якась загадка, — відповів Гарріс.

Тоді Джордж зайшов Гаррісові за спину і побачив його.

— Ось де воно було весь цей час! — обурено вигукнув він.

— Де? — скрикнув Гарріс, крутячись, немов дзиґа.

— Зупинись! — заревів Джордж, намагаючись слідувати за ним.

Зрештою, вони віддерли його і запхнули в чайник.

Монморенсі, звичайно, також не залишався осторонь. Усі прагнення в житті Монморенсі спрямовані на те, щоб плутатися комусь попід ногами, а потім почути в свою адресу найдобірнішу лайку. Якщо він вештається там, де особливо небажаний, якщо він стає до безміри набридливим і починає зводити людей з розуму, якщо в нього починають шпурляти всім, що потрапить під руку — тоді він відчуває, що день для нього видався на славу.

Його найвищою метою та мірилом успіху є бажання перечепити кого-небудь так, щоб прокльони сипались упродовж години. І коли йому вдається цього досягти, його самооцінка зростає просто до небес.

Він приходив і всідався на речі саме тоді, коли їх потрібно було вкладати. Він діяв з непохитною вірою в те, що як тільки Гарріс чи Джордж простягають за чим-небудь руку, їм неодмінно потрібен саме його холодний, мокрий ніс. Він встромив у варення свою лапу. Порозкидав чайні