Читати книгу - "Зашморг"

— Так, звичайно… — розгубившись, каже Єлизавета Михайлівна, і я холодних очах її пробігає неспокій. — Але Віра була така… скута. Чашку чаю навіть… якось ніяково… Усе намагалася швидше…

— Так, так, — підхоплює Меншутін. — Вона була дуже соромливою, бідна дівчинка.

— Але ви сказали, що їй навіть пропонували заміж, — нагадую я Єлизаветі Михайлівні. — Хто ж, не пригадуєте?

— Ах, не пам'ятаю вже… — Вона втомлено проводить тонкою, майже прозорою рукою по чолу.

— Загалом, про це неважко довідатися, — підхоплює Меншутін.

— Добре, — погоджуюсь я. — Дозвольте заїхати до вас на роботу, наприклад, завтра.

Але сам подумки вирішую, що з приводу цих залицянь і можливих романів найкраще поговорити з Любою та іншими дівчатами в їхній кімнаті. «Це куди приємніше», — відзначаю у думках.

— Приїздіть, приїздіть, — зверхньо каже Меншутін. — Буду тільки радий.

Але назавтра мене чекало відкриття, яке враз перекреслило всі мої плани.

Розділ III

НАЙРІЗНОМАНІТНІШІ ЗУСТРІЧІ, СЕРЕД НИХ І НЕБЕЗПЕЧНІ

Вранці мені дзвонить додому мій давній знайомий Володя Граков. Ще рано, і я тільки-но сідаю снідати. Володя працює в одному з відділень міліції.

— Привіт, — каже Володя. — Це по твоїй справі була вчора орієнтировка на жіночі речі? Два костюми джерсові, блакитний і брунатний, пальто, черевики, чобітки, перстень якийсь?

— Так! — кричу я у відповідь. — Звичайно! Моя справа! Що ти там розшукав, кажи швидше?

— Розумієш, вранці перед роботою побіг на ринок те-се купити і раптом бачу: продають начебто твою річ. Ну, й довелося затримати.

— Зараз їду.

Я кидаю трубку і на ходу випиваю охололу склянку чаю, бутерброд дожовую, поки біжу сходами.

Через півгодини ми з Поліною Іванівною — пізнати костюм може тільки Вірина сусідка — приїздимо у відділення міліції, і вона, уявіть собі, абсолютно категорично і цілком офіційно впізнає вкрадений у Віриній кімнаті костюм.

Розмова із затриманою на ринку людиною, яка цей костюм намагалася продати, викликає у мене інтерес. І я прошу привести цю людину в кабінет, який тут мені тимчасово надали.

Затриманий виявляється Жилкіним Іваном Зосимовичем, слюсарем одного із жеків, контора якого, до речі, розташована якраз навпроти того будинку, де жила Віра Топіліна. По роботі Жилкін характеризується погано. Хоч судимостей у нього немає, але є два арешти за дрібне хуліганство.

Отже, Володя привів до кабінету маленького кульгавого чоловічка, скуйовдженого, з якимсь скривавленим широким носом і неспокійними чорними очицями. Жилкін анітрохи не зляканий, а скоріше запобігливий, наче засоромлений, бо йому ніяково, що на нього гають час, він готовий на все, щоб полегшити наше завдання. Одягнений Жилкін у стару, забруднену тілогрійку, з-під якої виглядає пом'ята і теж стара картата сорочка, штани заправлено у чоботи, в руках він бгає кепку.

— Підходьте, підходьте, Жилкін, — кажу я, — і сідайте. Розмова у нас з вами буде серйозна.

— А ось це вже ні до чого, я так скажу, шановний, — з натугою буркоче Жилкін, не зрушуючи з місця. — Душа в мене зараз розмов не приймає. — Жилкін рішуче крутить патлатою головою. — Сама не своя вона.

— А що ж ваша душа приймає? — мимоволі посміхаюсь я.

— Їй би зараз, звиняюсь, поспати. Оце так. Це якраз те, що їй потрібно, бідолашній.

І він для переконливості солодко зажмурює очі.

— Нічого не вийде, Жилкін, — уже суворо кажу я. — Сідайте, і будемо говорити.

Він безнадійно зітхає і, наблизившись хисткою ходою до мого столу, обережно опускається на самісінький край стільця, при цьому двома руками притримуючи стілець.

Я уважно дивлюсь на нього, і Жилкін винувато відводить очі, немов наперед соромлячись наступної розмови.

Я й далі так само суворо запитую:

— У будинку сімнадцять, навпроти вашої контори, буваєте? Правда, він не вашого жеку.

— Ну, а чого ж… я всюди, значить, буваю… Чого ж… заборонено хіба?.. Я людина потрібна. Кличуть — я йду…

— У кого ж ви там бували, наприклад?

— Та хіба я пам'ятаю? Їх тища, а я — один.

— Ви Поліну Іванівну, бабусю з четвертої квартири, Пам'ятаєте, певно? — запитую я таким тоном, немов вона його пам'ятає чудово, хоч собі я зараз докоряю, що не здогадався спитати Поліну Іванівну про Жилкіна.

— Начебто… — невпевнено говорить Жилкін. — Щось таке, значить, ввижається. У мене, по щирості кажучи, все зараз ніби трохи в тумані. Подрімати не зашкодило б. — Він блимає чорними очицями в мій бік і несподівано пропонує: — Може, я піду, га? Мене до обіду краще не чіпай.

— Так у нас діло не піде, Жилкін, — кажу я. — Швидше відповідайте на запитання, а там, можливо, і поспати вдасться. Поліпу Іванівну з четвертої квартири в будинку навпроти пам'ятаєте чи ні?

— Ну, пам'ятаю, пам'ятаю, — сварливо відповідає Жилкін. — Холера стара. За кожний гривеник торгується. А у самої щодня щось у квартирі забивається. Спокою від неї немає.

— А ще хто там живе, у тій квартирі?

— Та живуть, — зітхає Жилкін. — Тільки завжди вони, значить, на роботі. А так, звичайно, живуть, чого їм…

— І жодного разу ви з ними не зустрічалися?

— Ну, чому ж жодного разу? — ніби ще й ображається Жилкін. — Одній там навіть закордонний замок приладнував. І за все, розумієш, динею розплатилася. «Ти, — каже, — її продай, у тебе з руками схоплять… Вона не наша, вона, — каже, — з Ташкента». Ну, я й відніс її. Справді, дали непогано. На дві… цих… вистачило, звиняюсь, звичайно.

Я здогадуюсь, що йдеться про другу Вірину сусідку, яка працює на залізниці. Але про всяк випадок запитую:

— А де ж вона працює?

— А з бригадою поїзною мотається туди-сюди. Значить, дуже навіть самостійна баба…

Мені здається, що сам Жилкін у злочині безпосередньо не замішаний. Він не грабував кімнату Віри і тим більше не брав участі у вбивстві. Але десь близько цих подій він усе-таки був, адже виконує він різні доручення.

— Чий костюм ви продавали?

— Нічий, — з викликом відповідає він, задираючи неголене підборіддя. — Свій. Великий він на мене, от я…

— Але ж костюм жіночий!

— Жіночий? — спантеличено запитує Жилкін. — Ну, тоді чого ж… Інша справа…

— Що ж, у вас зовсім совісті немає, Жилкін?

— Як так немає? Та я швидше руку дам відрубати, ніж кудись нею залізу. Я краще як-небудь зароблю на пляшку, ніж її, припустимо, вкраду. Звиняюсь, звичайно.

— А інші, значить, нехай що хочуть, те й роблять?

— Це мене не обходить. У мене совісті ледь-ледь на себе вистачає.

Ні, здається, з ним зараз не порозумієшся. Але як відпустити Жилкіна додому? Він може побігти до тієї людини, яка дала йому для продажу костюм, і все їй розповісти. А людина